Місто (14.8 тис. жителів) республіканського значення і центр міськради, розташоване на узбережжі однойменної бухти Чорного моря. Судак (Сугдея, Сурож, Солдайї — так у різний час називалося місто) при бажанні, може служити підручником з вивчення історії народів Євразії. II—III ст. ним володіло іраномовне плем’я аланів (прабатьків нинішніх осетин), потім — візантійці, хазари, русичі, турки-сельджуки, татари. Під контролем останніх, які стягували щорічну данину, генуезці з Кафи в XIV-XV ст. понад сторіччя розпоряджалися цими землями. На високій 150-метровій конусоподібній кам’яній горі відповідно до кращих досягнень європейського фортифікаційного будівництва вони в 1371-1469 рр. створили грандіозну двох’ярусну фортецю, використовуючи раніше зведені греками і візантійцями оборонні споруди. Фортеця починається з воріт, розташованих між вежами Якобо Торселло (1385 р.) і Бернабо ді Франки ді Пагано (1414 р.), що оточують барбакан — передмостове укріплення, яке мала кожна солідна твердиня. Кожний з консулів Судака за час свого перебування при владі зводив вежу або фрагмент стіни, на якій латинню вказувалося його ім’я і дата будівництва. Це в значній мірі спростило роботу дослідникам фортеці, а багато веж дотепер називаються незвичними слуху італійськими іменами. Величезну (площею близько 30 га) і здавалося б неприступну фортецю все-таки захопили в 1475 р. турки, а захисники, що залишилися в живих і сховалися в кріпосній церкві, були спалені заживо. Після приєднання Криму до Росії (1783 р.) ці землі дісталися князю Г. Потьомкіну, який мав на меті перетворити Судак на головне місто півострова. Тут заклали сади і виноградники, побудували дві гарнізонні казарми для укріплення міста, названого Кирилівською фортецею, але, як це часто буває, ідея померла разом з ініціатором. Від цього періоду в Судаку залишилися руїни казарм і церква Покрови Пресвятої Богородиці (кінець XVIII ст.) — головний православний храм міста. Певне пожвавлення в Судаку відбулося під час становлення капіталізму в Росії, коли тут стали селитися дачники і запрошені для розвитку сільського господарства німецькі колоністи. Про останніх нагадує акуратна лютеранська кірха (1887 р.), будинок якої використовується заповідником “(Бдацька фортеця” як виставковий зал. Із 1960-х років Судак, що в 1982 р. одержав статус міста, розвивається як курорт, де зводяться турбази і будинки відпочинку. Проте найкращим монументом, що персоніфікує радянський час, є бронзове погруддя бригадира виноградарської бригади, двічі Героя Соціалістичної Праці М. Князевої (1961 р., скульптор Л. Смерчинський, архітектор В. Чернишов).