МАРЕНА

З острахом, а то й страхом у годину негоди дивиться господар на небо, на ту чорну хмару, яку шматує на всі боки могутній Перун. То темні сили мороку намагаються віщувати долю людини, бо це там, на небі, накреслена річна її праця, а з нею і все життя. Могутню володарку тьми не лякає світло Дажбога, вогонь Сварога, грім і блискавка Перуна. Марена — дівиця. Спереду рум'яна красуня, ззаду—гниючий, сморідний труп. Марена перерізує іржавою косою рубець життя в серці людини. Перерізавши, обертається задом і жалить бездушне тіло гниллю, після чого заколисує народжену на той світ душу, малу дитину, поїть її водою, що ставлять у мисці вмираючому поруч із запаленою свічкою.., У Мари замість очей — гнилі запалені очиці, а тому не має такої сили та влади на небі і на землі, яка змогла б повернути грішне тіло людини з холодного вічного сну. Має Мара тринадцять дочок- "маренят", які народилися після злягання зі Змієм. Це вони приносять людині темні зимові сили, неймовірні душевні страждання, ламають кості, кидають у вогонь і відбирають їжу. Переважно взимку та вночі творить Мара свої темні справи — прокладає шлях у морок. Тільки вона знає, де закінчується життя в не­меркнучому зоряному світі. Лише перед душею вона безсила. Душа людини — безсмертна, бо над усім життям-буттям стоїть вічне і життєдайне Сонце -Дажбог. Душа людини відлітає у Вирій-Рай, де царство духів-предків, де ніколи не буває зими. Відлітає туди, де завжди тепло і світло, де вічно квітнуть луки, по яких течуть солодкі ріки в молочних берегах. Там померлі продов­жують своє життя.

Злу Мару здатна прогнати, і то тільки навесні, богиня Марена. Це буває тоді, коли на ще зажурену снігами та морозами землю прилітає зі своїми клопотами чарівниця Леля-Весна, а з нею приходить до людини і воскресіння душі. Шумить, дзвенить тоді зелена діброва, впізнаючи десь там, у далекій синій імл, довгожданну богиню Хмару з небесною вологою, що плине по безкрайньому небу. Важко тоді не впізнати Мареночку — володарку водного царства, коли небо набирається сил і, як з решета або з цебра, лине з нього дощ, що заливає землю разом з любощами палкого проміння сонця.

Далеко-далеко, аж на десятому розі, стоїть терем, в якому живе красна Панна. Звідтіль, одхиляючи кватирку, посилає небесна Панна на землю, на врожай та добробут людям, перший весняний напій, що називається то медом, то вином, то кучерявим пивом. Для орія-хлібороба — це не простий дрібний дощик, а чарівне сім'я-молоко небесної русалки, яка з'явилася з того дива, що буває у час грому і блискавки, коли небо заставляється столами та завішується килимами, які люди називають хмарами.

Білолицею, синьоокою, як небесна вода, царівною в усій своїй величі приходить на землю з першим весняним дощиком Марена. З того сім'я-молока народжується все живе на землі, а темні злі хмари, що пливуть по небу, розпливаються і щезають, як хвилі на морі. Для Матері-Землі настає тоді життя в одній сутності зі святою правдою Сонця-Дажбога. Тоді ж, уже вкотре у віках, бог Перун першим весняним громом святкує своє весілля. Сам Дажбог-Сонце закоханий у ту чарівну велич. А коли Мареночка-Панна плеще на нього тією водицею, засоромлюється він та червоніє. Марена, як і богиня смерті Мара, сильніша за вогонь, навіть може вбити його; разом з тим вона благодійна: благословляє життя, підтримує його, дарує плодючість Матері-Землі.

Царицю-водицю називають ще Моряною — морською богинею. Вона, як море, своєю безмежністю вічно таємнича, а іноді страшна, наче смерть. Морська вода дарує життю і світло, і морок. Так і Марена без ласкавих сонячних обіймів неба Дажбога та гарячого кохання Купала безжиттєва і холодна, наче лід узимку, наче смерть. Холодна темна вода, коли її не зігріває світло сонця, несе тільки смерть, а тому Марена буває водночас і сердитою царицею-водицею, і прекрасною супутницею богині води Дани. Як тільки Марену починає зігрівати небесний Сварожич, цариця-водиця лагіднішає і на землі все починає розквітати і рости.

Марену пошановують двічі на рік. Вперше — 1 березня, коли після холодного зимового сну Матінки-Землі люди починають закликати Лелю-Весну. Марена виглядає тоді трішки змореною, та у своїй любові до судже­ного врешті стає жаданою і чарівною.

Вдруге богиня рясного дощику Морина-Моряна приходить до людей у ніч з 23 на 24 червня, в час священного весілля царя-вогню та цариці-водиці. В цю чарівну ніч супутниця Купала найпрекрасніша у найбільшій своїй плодючості до Матінки-Землі та до життєдайного сонця. В цю пору земля вже вбрана пишно зеленим листом; жита заплели своє колосся в небі, а довкола великі дива. Цієї ночі цариця-водиця омиває людям тіло й душу. Наші пращури любили доглядати своє тіло. Купання і чиста сорочка потрібні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Свято дарує людині духовне піднесення — без нього вона стає духовною калікою. З великим нетерпінням чекають на це священне весілля земля і небо.

Немеркнуча любов Марени запалює в цю ніч головний цвіт сонця на землі — цвіт папороті. То не просто цвіт, а світло блискавиці Перуна. Ту божественну любов має в собі і всяке зело, бо воно теж викупане та полите цим чарівним сім'ям-дощем. У цю повну таємничої зваби ніч дівчата й хлопці роблять ляльки з соломи. Крім того, роблять ляльки з кропиви й шипшини, а найчастіше — з молодого чорнокленка або вишні. Спочатку треба було прибрати молодих до весілля. Гілку (один з сучків якої—голова, а два інших — руки) вбирають в усяку жіночу одіж: вишиту сорочку, плахту і фартух, скріплюють однією чи двома крайками, а ще — прикрашають цукерками та пряниками, а на ноги зодягають сап'янці або, як колись покійникам, каптур. Така лялька називається Мареною; її встромлюють у землю, а біля неї запалюють свічечки. Марену роблять дівчата, а парубки, в свою чергу, неподалік готують іншу ляльку, яку називають Купалом. У деяких місцевостях Марену й Купала ставлять поруч.

Перед Мареною-Купайлицею накривають стіл з почастунками. Наклавши купу жалкої кропиви, дівчата босоніж перестрибують через неї. За якийсь час підкрадаються хлопці, накидаються на дівчат, однімають Марену, розкидають або топлять її у воді. Дівчата не сердяться, а тут лее роблять нову, мовляв, хлопці обманулися і вкрали нелюбу Марену, негарну, а ось ця буде ліпша. Біля причепуреної Мареноньки дівчата співають:

Коло Мареноньки ходили дівоньки,

Стороною дощик іде, стороною.

Що на морі хвиля, а в долині роса,

Стороною дощик іде, стороною,

Над нашою рожею червоною.

Ой на горі жито, а в долині просо,

Стороною дощик іде, ще й дрібненький,

Та на наш барвінок зелененький. Після того, як починає вечоріти, на кропиву кладуть солому й запалюють. Узявши в руки пучки палаючої соломи та вбравшись у вінки з полину й усякого польового зілля, дівчата стрибають через вогонь просто у воду. Плаваючи у воді, вони тримають в одній руці пучок запаленої соломи, бо як у вогні згоряє солома, так і Маренонька нехай іде в цю ніч на відпочинок. Скупавшись, дівчата воролсать: пускають на воду вінки зі свічечками — до якого берега вода понесе віночок, з того кутка треба чекати судженого. Коли ж багаття загасне, до ляльки прив'язують камінь, бо ж як кинуть у воду, то Марена обов'язково мусить втопитися. Кинувши разом з нею і ляльку Купала, дівчата починають співати:

Утонула Мареночка, утонула,

Тільки її кісочка зринула.

Пішла Маренка топитися,

А за нею дружки подивитися.

Не топися, Мареночко, не топися, Оглянися та на свое дитятко подивися!

Сумують дівчата за Мареночкою, Марена горює за милим Купалом, що прийшла розлука, бо знає: після її проводів знову почне потроху вишкірювати свою нечисть Мара. Тоді купатися з Мареною не слід, бо старші люди кажуть: як тільки пірне Марена під воду, то налітає сильний вихор. Це нечиста сила з'являється за Мареною, бо ж Марена — то старша русалка.

Топлять Марену у воді, бо ріка — то широка і велика сонячна дорога у Вирій-Рай потойбічний, де вічний спокій. Наші діди-прадіди вірили, що Марена через ріку Лету перевозить душі померлих на той світ, а тому й топлять її, щоб із весною вона знову принесла людям радість і повноту життя. Від назви річки Лета походить слово "Літо". Калиновий міст — мелса, що замикає наше земне лсиття, а тому, хто уже перейшов Лету по калиновому або кленовому мосту, треба думати про дорогу у вічне зоряне царство предків.

Коли дівчата топлять Марену, розвішують свої віночки на деревах, а то й несуть додому і вішають у хатах, бо вони є надійним оберегом від усякої нечистої сили, а ще їх влсивають, як ліки. Гіллячки з Марени кидають на грядки огірків, бо калсуть, що тоді вони краще ростуть.

Так колись наші пращури вшановували царицю-водицю, діву Панну весняної вологи, котра запліднює землю для добра та багатства небесним молоком.

Ляльки Купала і Марени, стіл з почастунками, коло столу святий вогонь, навколо вогню — дівчата і хлопці з веселими танцями та піснями, які супро­воджуються любовними втіхами, — то своєрідне жертвоприношення вогню і воді, хвала могутнім богам за те святе воскресіння, що обезсмертнює душу. Мара провалює у підземне царство тільки темну душу, та, пройшовши дванадцять мученицьких сфер пекла, стає слугою Чорнобога. То вона по­силає людині за неправедний шлях у лсиггі різні недуги й страждання. Тільки вогонь та болсественний напій Марени для всього сущого мають ту магічну силу, що очищає душу від гріха. Однак лише віра та каяття повертають прихильність богині, дозволяють омилостивитись очищенням, бо з неочищенням приходить до людини Мара, а з нею — смерть і пекло.

Бог Перун не лише розпоряджається громами та блискавками, але й засіває з неба золотим зерном ниви. Якщо господарі працьовиті і шанують свого бога, то будуть їм жито, пшениця, всяка пашниця, бо він, власне, ще й опікун збіжжя та охоронець врожаїв. Коли хліб зібрано, бог Перун перестає навідувати ниви, починає полювати за чортами і дідьками. Ті намагаються заховатися від нього у воду, а він її студить. У народі тоді кажуть: — Пішов Перун водою і тепло повів за собою.

На зміну громовержцю приходить на лани Спас — покровитель та бог врожаю. Завершуючи косовицю, люди на селі причащаються тричі: перший раз — 1 серпня, третій — 16 серпня. Цей час зветься іще спасівським. Особливо вшановують Спаса другого разу —16 серпня, коли його називають Великим Спасом, бо тоді в народі на його честь відбувається свято врожаю. Закінчуючи жнива, люди залишають на краю ниви жмут незжатого жита та пшениці, який називають по-різному: "борода Перуна", "дідова борода", "людська доля", просто "борода", але найчастіше — "Спасова борода".

Знає покровитель урожаю, що саме в цю пору, взявши з кожної копи по колосочку, жниці складають "Сніп-Рай", в якому бог Спас любить поспілку­ватися з душами покійників, куди вони приходять, бо саме на Спаса, втретє у весняно-літньому сезоні, після Страсного четверга на Зелені свята поминають мертвих родичів.

Пучечок колосся підв'язують червоною стрічкою, прикрашають квітами, вершечки надламують, щоб колосся нагадувало старечу бороду. Тією останньою недожатою купиною пошановують щедру ниву, покійників та доброго опікуна врожаю, який, кажуть (а це його тішить), приїжджає з Вирію на козі, і саме тут, в останньому снопові, якого так і називають — "цапом" або "козою", знаходить свій останній притулок його польовий дух.

Зробивши "бороду", в її підніжжі кладуть окраєць хлібини та дрібку солі, а зерном, вим'ятим з кількох колосочків, засівають клаптик землі, подзьобаний кінчиком серпа. Коли розкидають зерно по ниві, приказують:

Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, краща, ніж торік.

Крім снопа, жниці плетуть вінки, а найповажніший жнець має за честь обв'язати найкращу з-поміж дівчат перевеслом з житніх колосків та одягти їй вінок.

Ставши в середину дівочого кола, "княгиня" кладе на ліве плече серпа, у праву руку бере цурку, опускає голову. Дівчата починають водити довкола неї хоровод та приспівувати:

Ходе Перун по межі

Дивується бороді:

—Диво мені з сеї бороди...

Ой чия ж то борода

Да золотом умита,

Чорним шовком обвита? Спасівчанськими піснями вшановують бога Спаса та добру ниву, що подарувала щедрий врожай. У небо лине молитва до сонця, подяка птахам, що не клювали зерна, молитва до зоряного духу предків, що допомогли вчасно зібрати вролсай.

А біля самого обійстя, заздалегідь винісши до воріт застелений свіжою скатертиною стіл, улсе чекають жниварів ті господарі, які раніше повернулися з поля. Вклонившись до землі, вони дякують за працю та запрошують до святково прибраної оселі, в якій усі допізна гостюють та веселяться.

У Спасівку, за народними віруваннями, як і у Великий піст перед Великоднем, треба так само постити, тому до приходу Спаса гріх навіть їсти садовину, а вже після освячення її в ім'я бога врожаю родина врочисто сідає за стіл: їсть яблука з медом, сливи, груші, запиває виноградним або яблуневим вином, — "щоб садовина родила". Але в цей день не вживають картоплі, бо "то великий гріх", а дехто не випускає в поле тварин, "бо гади всюди ходять". У цю пору зникають надокучливі комарі, а в народі кажуть:

Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста — забере їх нечиста.

Сонце в цю пору повертає на останній місяць літа, дні коротшають, а тому іноді кажуть:

Прийшов Спас — тримай рукавиці про запас.

Першого серпня, коли Перун починає зі своїми спасами холодити воду, народ вшановує бога Маковія, повелителя маку. Недарма в народі калсугь:

Нема цвіту цвітнішого від маківочки, нема роду ріднішого від матіночки.

Дехто, аби відьми не доїли корів та не приносили вроків, обсипає маком обійстя. В давнину у кожній родині висівали мак, а в цей день освячували квіти, городину та криниці, бо саме на першого медово-макового Спаса вода має велику лсиву силу, а колша рослина, якщо до неї звернутися з гарними словами, особливо, коли їх калсуть юнки або маленькі дітки, стане у пригоді, вбереже від усякої напасті і додасть здоров'я. Хлопчики та дівчатка робили собі у квітниках букетики, плели віночки, бо саме в цей день дух предків пробуджував у них найбільші почуття поваги до батьків і старших людей, а ще — робив їх охайними та чесними. Ненька приказувала до доні, щоб була гарною, як ця квіточка, аби хлопці любили.

З особливим нетерпінням чекають Спаса пасічники. Всією громадою-братчиною вшановують спасителя за його турботу про бджілок. У кожній родині настає найвідповідальніша робота, коли годиться сукати з воску страсні свічки, Великодневі, громничні, святвечірні, сирітські, вдовині, хрещеносвятські, орданські та для роздачі бідним. Коли вмирає людина, в її руках має горіти громнична свічка. Страсна свічка оберігає від грому, орданська — додає дитині розуму й сміливості. Свічка є символом плідності, тому запалюється на весіллі. З особливим пієтетом виготовляють свічку-трійцю — оберег від злих сил та всіляких напастей. Першу свічку роблять на честь Матері-Землі в ім'я Дажбога, другу — всеправедному Сонцю, його небу, Місяцю та зіркам ясним. Третю—довкіллю Єдиносущого Господа — усім на добро та пожиток.

З першою Пречистою та третьою порою вшанування Спаса, коли в полі закінчилися всі основні роботи, в народі добре знають, що прийшла не лише пора заготовляти калину та чарівне зело-зілля, а й готувати і все інше про запас, бо будуть і дощ, і вітер, і холод, і тепло.

Прийшла пора повертатися Спасу до Вирію. У повітрі все відчутнішим стає подих зими, тому й кажуть:

— Прийшов Спас — пішло літо від нас!

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ