СОКІЛ-РОД

Від самого початку світу був лише один безмеж­ний Хаос мороку і тьми. Один всемогутній Бог розумів та знав, що Хаос — то всепоглинаюча тьма, яка оповила темним мороком вогонь і воду, небо і землю так, що в тій величезній безодні не було ні кінця, ні краю. Колись у цей безладний, однак могутній зародок майбутнього життя, з далекого Старого світу, з вічності у вічність, прилетіло всевидяче Око, аби створити Новий світ. Те Око було завжди, бо було вічне. Божественне Око пронизало бездонну прірву могутнього Хаосу своєю всевишньою силою, та враз спинилося і пустило сльозу. З тієї кришталевої чистоти народився птах на ім'я Сокіл — речник Божий. Його священний дух осяяв сім'я тієї безформної маси, аби зародити свідомість та буття. З грізним рокотом на те божественне сяйво ринула жахлива лавина безпробудної тьми, щоб опоганити та затьмарити золотаве пір'я першоптаха.

Сміливо розправивши крила, Сокіл кинувся в бій. Відступила нескорена тьма, та ще не одну сотню тисяч літ довелося кружляти Соколу над Оком, пронизуючи своїм сяйвом усе далі і далі непроникний морок, аж поїси не став простір. Тоді первовічний птах зніс Золоте яйце, яке впало на простір. З того Золотого яйця народився блаженний Вирій-рай, посеред якого стало рости Дерево життя. Змахнув крильми Сокіл-Род та й злетів на самий вершечок дерева. Вимостив собі золоте гніздо і став там жити та творити світ. З того яйця зродився світ — земля і небо.

А в самому центрі божественного Вирію під могутнім Прадубом постав вічноживий камінь-алатир. Яскраво запалав на алатарі священний вогонь. Той самий живий вогонь, до якого боги, коли народився світ, стали приносити великі жертви і палкі молитви заради минулого, сучасного та майбутнього життя людей на землі. Під священним каменем перебуває безсмертя людської душі, яким боги так щедро засівають землю, особливо навесні, щоби сонце земного життя повік не погасло. Земля колись вважалася святою істотою.

І як нам Господь Бог дали світ Ясний, красний, милий, любий і веселий, Як нам дали землю святу І на землю дару свого,

Аби ми землю святу шанували, цілували, Бо та земля є наша мама, Земля свята нас на собі тримає І наше тіло в себе приймає. Шануймо землю святу І цілуймо землю святу І

З тих первовічних часів Земля-Мати плаває по воді, а сонце Дажбога стало над землею. Коли води стає більше, земля підноситься до сонця. Коли ж вода спадає, земля віддаляється від сонця і настає зима. Тоді угорі над землею стає дуже зимно і падає на неї сніг. Як земля наблизиться до сонця, угорі зачинаєть робитися тепло: починає падати дощ, а зі снігу, що топиться, стає велика вода; море більшає, земля підходить догори, все ближче наближа­ючись до сонця, — настає спека. Море мілішає, і земля спускається нижче. Знову все замерзає. Так кожного року земля то підходить до сонця, то опускається. А ще Мати-Земля крутиться як веретено. Посеред неї є велика гора. Як та гора стане проти сонця, закриє його, тоді наступає ніч, а як гора піде далі, стає днина. На тій горі є величезна криса, тому там завжди ніч. Туди можуть долетіти тільки горобець та орел. І місяць стоїть на небі проти сонця. Видно його на небі, коли гора заступить сонце.

Небо ж постало таким яскравим, що людські очі не могли витримувати його блиску, тому Сокіл-Род прикрив його облаками. Але бувають на землі щасливці, котрі бачили отворене небо. Воно відкривається тільки на дуже маленьку хвильку і наповнює блиском увесь світ. Тоді ж показується в отворі неба ангел з мечем або якоюсь посудиною в руках. Меч — то кара господня, а посудина — багатий урожай.

Той первісний зоряний дух предків донесли до своїх нащадків стародавні волхви. Вони розповіли нам про Сокола-Рода та про Вирій, про вічнозелену країну, розташовану далеко на сході за великими морями. Там завжди весна-літо і світить сонце — там починається життя. У тій далекій країні живуть могутні боги та душі померлих дідів-прадідів, туди пливуть віджиті людиною роки, туди відлітають зимувати птахи та плазують змії. Саме там світла душа отримує силу небесного розуму — їй допомагають у тім боги та духи, підлеглі цим душам. Такі душі недовго перебувають у Вирії, бо знову повертаються на землю. Тут душі померлих відроджуються не лише в людях, але й у деревах, каменях, річках, тваринах, рослинах... Бо то є шлях богів у вічність душі орійця.

З кришталевої сльози, яку зронило у Вічність всевидяче Око, вийшов той, що є від віку душею всього сущого. З тієї Божої суті першоптах створив воду та зніс Золоте яйце. У тім яйці зродився він сам, син Божий — господар світу, його творець і володар.

Від першодерева, що почало рости посеред Вирію-раю, з'явилася Лада, богиня Всесвіту. Не одну тисячу літ легкокрилим, зоряним птахом Першобог-Сокіл плекав цей воістину божественний зародок. В ім'я свідо­мості світу та всеєдиного ладу премудра Лада та Сокіл-птах розтривожили темряву колись безпробудного мороку. Тоді могутня безладна тьма востаннє затремтіла, як той осиковий листок, і щезла у безвість на той світ. То була велика міць думки найвищого єства — Всебога та значна перемога творця і володаря Вирію — Рода. Мине ще багато часу, могутній Род стане батьком Білобога і Чорнобога, на землю прийдуть день і ніч, а з Дерева життя сплинуть на світ місяць, сонце і зорі. Тоді ж первісними водами через Небесну браму приплине до людей перша родина. Ось як про це говориться в доісторичній прапрадідівській колядці-щедрівці:

Плаває по воді золотий човник,

А в тім човнику красний молодець

Струже стрілоньки малиновії,

Струже, малює, на Дунай пускає:

Пливіте, стрілоньки, до моєї дівоньки,

Нехай готує тонкі подарки:

Моєму батеньку тонку кошулю,

А моїй матері тонкий рубочок,

Сестриці з рути віночок,

А братікові шовкову хустку,

А мені, молодому, сама молодая,

Скриня повная, а постіль білая. Човник, який пливе по водах первовічного Дунаю, що утворився зі сльози духовного єства Всебога, — то райське дерево, а красний молодець — то краса життя та його буйності.

Ходить-походить місяць по небі

Та й кличе, кличе зорки до себе:

Ходімо, зірки, Бога шукати!

Найшли вни Бога у господаря:

За столом сидить, головку склонив,

Головку склонив, слізоньку вронив.

А з тої слізки Дунай розлявся,

А в тім Дунаю Господь купався... Сам Господь купається в водах, які сам викликав. У цих та інших щедрівках з'являється, напевне, перша людська рідня.

Родина — одне тіло і душа, з'єднані святим законом зоряного неба предків. Земля має шлях небесний, а небо — шлях земний. У цьому магічному шести­кутному знакові — символ чоловічих та жіночих якостей, який тісно пов'язаний з розумом людини, приносить їй щастя і творить життя.

З тих сивих літ великий Род став єдиним батьком, главою роду людського, всього, що є у світі. Його чотири обличчя звернені в усі сторони світу, аби усюди був лад. Господар світу відає долями всіх людей на землі, богів на небі і всякої нечисті у підземному царстві. Йому підкоряються сонце і вітер, вогонь і вода. Могутній Род — продовжувач роду-народу. То він посилає йому життєві радощі і здоров'я, охороняє від злих сил і вселяє надію та віру в будущину великого Роду своїх синів і доньок.

Земна мати в болях народжує дитину. Однак яке то велике щастя дарувати своєму родові нове життя. В ім'я Бога-творця, в ім'я первородительки людської долі рожаниці Лади, в ім'я творця минулого, сучасного і майбутнього — Дажбога! Тихенько, обрядовими піснями сусіди вітають матір і нову людину, яка скоро з'явиться у світ. А коли дитина народжується, старійшина роду виголошує вітання на честь великого Рода. Усіх зріднює спільна радість, що сім'я множить свої сили. Рід включає не лише живих, але й померлих предків і ненароджених нащадків. Предок, помираючи, іде у потойбічний світ за "новим тілом", а згодом повертається у свій рід до життя через лоно жінки. Ось чому новонароджену дитину обдаровують ім'ям рідні.

Дажбог — живий родич орія. Усіх він любить однаковою любов'ю. Аби не було між дітьми заздрості, мати теж обділяє дітей однаковою любов'ю. В єдності родини творяться сила, краса і розум, а тому її бережуть усім серцем і душею, а коли потрібно — і мечем. Родинний дім — святиня, і ніхто в світі не має права вторгатися у святий храм родини. В ньому моляться, щоб у родині та господарстві все множилося: зростала рідня, розмножувалася худібка, птиця, бджоли; щоби чужі злі сили не проникли в родину і не відібрали таємничої сили родинної єдності по крові. Тій родині, в якій кожен вважає себе головою родини, грізний Род приносить безладдя та родинне нещастя. Небесна кара чатує на того, хто зраджує свій рід, бо він зраджує свою землю.

На зорі життя першої людини прийшов Господь-Род у великий світ.

У багатъох-багатъох колядках він з'являється до господаря не сам, а з великою для нього ласкою, у супроводі небесних світил:

Пан господар, уставай з постелі! Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! Уставай з постелі, застеляй столи, Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! Застеляй столи, клади калачі, Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! Клади калачі з ярої пшениці, Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! Будуть до тебе з Неба гості, Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! Що перший гостю — ясен Місяці, Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! А другий гостю — ясне Сонечко, Славен, ясен, наш милий Боже На небесах! А третій гостю — дробен Дощ іде — — Сам милий Господь Бог. Дрібним дощиком, що приходить з неба до господаря, могутній Род приносить благословення для роду і плоду та надає землі життєдайної сили. Земля-Мати — то дружина бога Рода.

На божественному морі-просторі первісних рік, що зродилися на початку світу зі сліз Господа, діялися самі Божі справи; в них пірнали птахи-ангели — воно було їм на радість, вони на нім жили, бо то для них вітчизна була, як храм-небо для Божих єств. У тім Дунаю любив купатися сам Господь -Творець.

З тих часів Господь-Род щоразу, рік у рік, з віку у вік, приходить до орія-хлібороба в дні породин сонця Коляди. Саме тоді у людей на землі гостить прадід Ладо, який приносить родині благословення та обереги від злих сил. Свято Роду шановується у перший день Різдва 23 грудня. Орій на пошану богові приносить у жертву перший спечений хліб-коровай як первенець плодів земних, а також пиво і мед. Тоді ж проголошують замовляння на честь Рода і рожаниць: "... хай усе добре народжується!"

Добрий Бог не гордує поставленими дарами, приймає перший пожиток хліба і вина — і сам пригощає тими дарами народ. Виноградне вино — особлива пожертва для Бога, бо то дуже давній напій, освітлений та освячений сонячним німбом Дажбога. Перша піднесена жертва Богові, правдивий хліб, — то велика вдячність та зобов'язання перед ним. Бог не зважає на велику кількість дару, а на його щирість і душевність.

Колись люди самі не трудилися, не господарили, Господь-Род сам орав, сіяв яру пшеницю та шовковий льонок, приходила пора — родив, а чоловік, надибавши ці плоди, збирав їх і пожиткував: Ей горе, горе, сам тя Бог оре, Біжа матінка насіння носит, Насіння носит і Бога просит: Зародъ, Боженьку, насіння троє, Насіння троє, не єднакоє ...

З тих прадавніх часів лишилась пам'ятка по цій щирості і правді приносити жертви, а з ними заразом пошану і подяку своєму Господові.

На Святий вечір, до зустрічі з Родом та іншими богами і духами, люди готуються за дванадцять днів наперед, а кличем до початку Святої вечері є перша вечірня зірка, що звіщає добу народження світу, вирішальну хвилю Божественної Ночі і початок Всесвіту. Дід-Ладо цього вечора — найстарший опікун роду і родини, а Господь-Род — почесний гість для всіх родин. Святий вечір — це урочиста година перед досвітком Всесвіту, поклін творцеві, а Різдво молодого сонця Божича — то зродження світу, яке спричинив Сокіл-Род, тобто Бог-Творець. Настільний хліб-калач, як і кутя з медом, поставлені перед снопом-Дідухом, є тою самою жертвою великому Роду та боготвореному прадіду, з кореня якого орій-хлібороб і походить. Цей хлі'б-коровай називають ще Корочуном: його печуть з нагоди нового сонця Божича і зберігають до кінця свята Коляди, щоб далі вкорочувались довгі ночі, а з ними пропадали зло та холод. Первосвітними плодами землі і славлять Бога, бо то він їх дав.

Хліб-Дідух, або хліб-Корочун, як і весільний коровай, є символом місяця і заразом сонця. Слово "крав'я" колись означало "кров". З нього виникло слово "кревний" зі значенням рідний, а потім — коровай. Коровай означає єдність, зріднення двох родів — ось чому його цілують молоді. Сам великий Род присутній тоді на весіллі з благословенням для молодої. Символом Рода є й весільне гільце, образ райського дерева, що принесло першу прарідню. Райським деревом вважається й пшениця. Святвечірній сніп, взятий з останнього жнив'яного снопа з буйно звисаючою "бородою"-колоссям, означає безперервність роду з роду в рід. То — символ боготвореного прадіда, який не вмирає вовіки, а все відроджується і вічно живий, наче Бог. Обжинковий вінок нагадує молодим святвечірнього Дідуха і прабатька роду, що колись справляв перші веселі обжинки:

Бо наш вінонько красний,

Як місяченько ясний,

Іще вищий від плота,

Ще дорожчий від злота,

Іще вищий від гори,

Ще ясніший від зори. Коли приходять до людей небесні гості й сам Господь-Род, господарі ретельно готують обійстя, вичищають стайні. Господиня за кілька днів наперед наводить лад у хаті: білить, миє, прибирає. Господарі стараються, щоб худоба в загороді теж була доглянута та брала участь у Тайній вечері. Вся домашня худоба — то приятелі, помічники й годувальники родини, створені Богом-Творцем людям на радість. Колись Бог сам розмножував худобу та упорядковував. То — велика подяка Родові за її створення. Оцю гостину Господа-Рода і прадіда-Лада у господарів оспівує багато колядок. Господаря та його рідню пошановують колядники, котрі про це співають, рівняючи їх з прадідом.

То йому, великому Роду, несуть вечерю невинні діти. Вони найближчі до добрих духів. Прихід їх у дім дідуся, бабусі а чи хрещеного батька — то вістування бога достатку Велеса та діда-Лада, а з ними й добрих духів на добро, на врожай, на здоров'я. Дітки сиплють зерно на сніп-Дідух і співають: "Сію, вію, повіваю, з Різдвом поздоровляю. Родіте, ниви, жито, пшеницю, всяку пашницю!"

На Святий вечір в домі мусить бути найбільше рідні. В ньому беруть участь кожна родина і весь нарід у цілому. Не доведи, Господи, в цей Святий вечір бути позбавленим Божого благословення та втратити на майбутнє родинний зв'язок. Під страхом такого нещастя вся рідня дбає про те, щоб нікого з-поміж неї на тім світі не забракло. Великий Род проявляє велику любов до рідні, що поширюється на найдальші родинні кола, а відтак — на все рідне плем'я. Однак це не свято померлих або для померлих, це — свято живих, свято духовного відродження, що обіймає і звіриний світ.

Ніхто не залишається осторонь цього свята: воно має усіх з'єднати, відродити і поправити. З тих прадавніх часів зберігся звичай нахиляти першу чарку перед випиттям, аби напитку трохи сплинуло на землю.Так само жертвують перші частки страви найвищому єству і аж опісля споживає їх сам народ. З любов'ю приладжує господиня до Тайної вечері "усякого хліба", що Бог уродив, аби його уславити і вблагати. З першим хлібом і калачем господар обходить хату, подвір'я і стайні з худобою. Те саме значення мають хлібини на Новий рік, коли рано-раненько господар занурює їх у воду ріки, освячуючи їх так само, коли на Водохреще обходить він з ними обійстя і кропить його свяченою водою. Тоді разом з господарем ходить небо, а з небом і сам Господь-Род. Те саме значення мають жертовні хліби, піднесені Господеві і на Великдень. Великоднє печиво є символом місяця й сонця, а отже, і символом Божої сили.

На Купала Родові і рожаницям жертвують віночки та пускають їх на воду. Жертва цих рослин і квітів, з яких вони сплетені і якими так тішаться кожна людина і худібка серед літа, — то хвала сонцю Ярилу та богині води Дані, а водночас великому Роду, без яких тої буйності і краси рослин не було б.

Як зоря є символом дощу, плодовитості та урожайності на землі, так і дівчина, зрошена божою росою Рода пори Купала, є образом тієї первовічної дівчини, що вважається головним чинником життя та продовження Роду.

Кожен рід має свій родинний "пантеон". На Проводи, або Навський Великдень, люди відзначають не лише долю живих, а й про померлих дідів-батьків дбають. На могилах горять тоді свічки, лежать хліби, писанки, стоїть вар із пшениці, а біля могил, заквітчаних квітами, сидять сини, доньки, зяті, невістки, внуки.

З родини твориться рід. Колись наші предки жили родовим вогнищем, що мало сто, а то й двісті осіб. Родове вогнище володіло своїм полем, лісом, пасовищем, своєю худобою, своєю рікою. У центрі родового кола горів вогонь, навколо якого у дні свят сходився увесь рід. Починаючи з ранньої весни, молодь водила там хороводи і співала веснянки. То була щира молитва до сонця, яке воскресило землю, щоб вона взулася і вбралася, зіллялася з теплим весняним дощиком і щоб життя приємно "поплило по Дунайчику".

У житті, як на довгій ниві, — є терни, є і зірки. Родина для дітей — зразок родинного життя. Аби родина і любов в родині міцніли, насамперед, має бути жертовність — самовідданість та вірність, а ще — добро, вільне відре­чення від лихих звичок. Коли немає душі — нема і людини. Для зміцнення роду людина має спочатку полюбити в людині людину, а потім — чоловіка чи жінку. У храмі родини мати — це віра, батько — хліб, а діти — то майбутнє роду. Людина, яка дотримується обрядових звичаїв роду, звеличує гідність життя. Навіть у звірів є благородні дари, отримані від Роду. Буйвол, побачивши небезпеку, не буде рятуватися втечею, а стоятиме на смерть, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Вартові птахи, піднявши голови, стоять на варті, доки зграя спокійно клює зерно, та подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіра. Між ріднею постійно діють таємні хвилі-кола. Відомі випадки, коли мати у сні прокидалася, болісно скрикнувши "ой": у цю мить десь далеко, на полі ратного бою, упав її смертельно поранений син.

Ніхто не має права бути позбавленим волі і роду. Людина народжується безгрішною і вільною. Чим більша родина, тим міцніша сім'я. Щаслива та родина, якій Род дарує дев'ятеро дітей, бо її боронить сам громовержець  Перун. Така сім'я в господарстві завжди справляється впору і в будь-який момент дасть відсіч. Число дев'ять освячене Родом. Ось чому жінка-мати виношує дитину дев'ять місяців, а господиня до свята готує дев'ять нових горщиків для дев'яти святвечірніх страв.

Велику пошану віддавали наші предки Роду та рожаницям, адже всі пристрасті починаються з того, що рід розпадається, а закінчуються тим, що рід з'єднується. 8-9 вересня, коли розпочиналася пора Бабиного літа, вшановували великих матерів землі — Рожаниць — в ім'я продовження могутнього Роду. Всіма родинами люди збиралися десь біля річки чи озера. На ті веселі гуляння зносили все, що вродило. Цілих два дні дівчата з хлопцями танцювали і співали, водили хороводи навколо старої жінки, яка тримала вівсяний хліб. Старші жінки та чоловіки сідали колом, пили мед, наливки, співали пісень та проводили балачки, згадуючи про своїх рідних, які вже відійшли. Молоді дозволялося веселитись і далі, аж дев'ять днів.

Оберегом життя, що творить світло добра і правди Дажбога, приходить Род у кожну оселю зі своїм теплом, хлібом і водою. Могутній Род у давнину зображувався чотириликим та з великим фалосом, що був символом творчої чоловічої сили.

Восени кидав орій-хлібороб першу жменю насіння на землю на чотири сторони світу як жертву-подяку Всевишньому, щоб Род за всім доглянув, за всім додивився. Великий Род безсмертний, як і його нарід. Могутній Род — опікун вічності роду своїх синів і доньок як на землі, так і в царстві зоряного духа предків.

ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ