СЛАВА
Слава — богиня перемоги, знамено орійця у сонці Дажбога, освячене кров'ю і сльозами його кращих синів і дочок. Орійці ніколи не були рабами, а завжди були воїнами, захисниками світла Дажбога, тому й мають колір вогню — світлі, русяві, рум'яні.
Богиня Слава народилася того часу, коли й славний русич, власне тоді, коли виростало його величезне Дерево життя. У кожному його паростку думок, роботи і творчості неможливо віднайти ні кінця, ні краю, оскільки ніхто не спроможний порахувати на дереві гілочок; так і в житті: славлячи бога, ніхто не зможе упродовж тисячоліть виважити великої слави душі нашого народу, адже орієць життям і смертю плекав своє могутнє Дерево життя, бо воно, як і він, — його Слава!
У кожній гілці предвічного всесвітнього дерева орієць знаходив для себе свій рай, весь отой дивний епос землі: казки, легенди, пісні, колядки, щедрівки, веснянки-гаївки, феєричні танки-хороводи, багатющу, складну, але заразом поетичну символіку писанки, врешті — всю матеріальну культуру, з її забутими мудрецями, до якої ми ще не спромоглися як слід долучитися, але яку ми любимо й не мислимо свого життя без неї. То все — Слава наших батьків, а тому не забуваймо її, бережімо, плекаймо, коли хочемо залишити по собі свою галузочку для минулого в ім'я сучасного, майбутнього Дерева-життя.
Із зображенням крилатої богині Слави на щитах долі упродовж тисячоліть ішов орієць у життя, щоби боронити волю, минуле, сучасне і майбутнє Матері-Землі заради світлої пам'яті предків, в ім'я безсмертя народу.
З самого початку безконечності премудра берегиня Всесвіту Лада благословила сонячним хрестом Дажбога та священними водами Ордана дитину землі — орійця: любов'ю до рідного Бога, любов'ю до праці, любов'ю до довкілля — тварини, рослини а чи комашки. Гартуючи себе змалечку в ім'я великої пошани до батьків-дідів, шануючи Велику могилу могутнього Рода, в тисячолітній звитяжній славі орієць ніколи не мав гордощів у своєму серці і розумі. В пошані як до батьків-дідів, так і до молодих та братів він завжди знаходив терпіння мудрих вислухати, старшим підкоритися, з рівними і молодшими мати згоду.
Творець благородних розумінь світу, орій ніколи не зловживав словом, не ганьбив іншого. Там, де сходить сонце, у постійній молитві та праці знаходили наші батьки Славу.
Коли на рідну землю приходив ворог, богиня Слава кликала своїх славних синів до бою і, давши меч у руки, надихала їх на подвиги. Звеличені світлом Дажбога і самовідданою любов'ю до рідного краю, орійці через роки і вічність йшли до перемоги, а спокійний і тихий орій-хлібороб перевтілювався у хороброго і завзятого орія-ратая.
Ще з тих доісторичних часів у боротьбі за живий вогонь Алатиру з непробудним мороком тьми премудра богиня Всесвіту Лада з великою Славою обезсмертила тих героїв, дорівняла їх до богів та подарувала їм царство людської долі. Тоді ж наймогутніший із могутніх богів Сварог викував священний Золотий плуг, якого скинув з неба на землю, щоб з тієї пори уславився орієць на весь світ своєю душею, обробляючи землю та вирощуючи на ній хліб. З тих самих прадавніх часів боги навчили наших пращурів вирощувати жито, просо, овес, пшеницю, ячмінь, горох, мак, льон, випікати хліб та виготовляти крупи.
Загальною назвою усіх хлібних зерен стало слово "жито", і не даремно, бо свій початок воно бере від слова "життя".
У багатовікових лісах наші діди-батьки розводили бджіл, худобу, птахів, ловили диких коней, турів, оленів, диких кабанів у сіті, ходили на ведмедя, хутряного звіра, ловили рибу, плели вовну, виробляли полотно, шили взуття та одіж зі шкіри. Наші пращури славилися виготовленням човнів, на яких долали моря й сягали інших народів. Будували міста, зводили кріпосні стіни, випалювали руду, обробляли золото і срібло, топили олово, виготовляли залізо і мідь. Крім господарчого знаряддя (пилки, сокири, цвяхи, ножі, тесла, долота), вміли кувати зброю, знамениті двосічні мечі та бойові обладунки. Одежу прикрашали сріблом і золотом, а на руках носили персні.
Крилата Слава ніколи не покидала сонця-неба орійця, тому ніякі зайди неспроможні були осквернити його святині. Завжди він був для богів славою неба і землі, лісів і рік, птахів і звірів, криниць та джерел...
Орійцю потрібна слава! Але як її здобути? Боги дали йому той вибір, серед якого він має проявити своє найбільше уміння. Аби до такої праці прийшла богиня Слава, орієць мусить працювати так, щоб нікому не завдавати болю. І тільки тоді вона прикрасить його життя.
Працюючи з вірою в небо-сонце, юнак, а це слово означає — герой, намагався уславити себе своїми навичками, щоб стати знаменитим ремісником, хліборобом чи митцем. А слава, здобута схилянням перед чужою вірою, стає сміттям і гряззю.
Славою звеличений той народ, який з великою святістю ставиться до своїх дідів-прадідів. Перед їхньою мудрістю, а особливо перед мудрістю волхвів, орій завжди скидав шапку як перед світочами, посередниками між небом і землею. Небо в образі наставника-вчителя і є тою іскрою, здатною зворушити і кам'яне серце.
Особливо пошановує богиня Слава людей мистецтва — піснярів, різьбярів, малярів, кравців, ковалів, гончарів, поетів. Вельми поважає вона і слово, бо в ньому повною мірою і силою проступають вогонь, вода і земля могутніх богів. Така людина здобуває їхню милість, відзначається великою мудрістю, здатна щирим і добрим словом зруйнувати найміцніший мур темних сил і недуг, впливати на людські долі, думки, дії, спілкуватись із Всесвітом.
Славою звеличені працьовиті і милі матері, бо їхні діти виростають щасливими і вільними. Слава із зоряного неба предків приносить новонародженим здоровий дух, що запалюється у здоровім тілі життям — вічним вогнем вірного кохання, мозолястими руками трудівника, торжеством сили розуму людини.
Богиню Славу вшановують 1 вересня, коли відзначають свято домашнього вогнища. Саме в цей день з настанням півночі святкується Весілля Свічки і в цю пору ніч спалахує безліччю вогнів запалених свічок. Кожна запалена свічка знаменувала велику радість, бо в цей час богиня Слава постригала, посвячувала, саджала на коней підлітків — на знак переходу їх з дитячих літ у пору зрілості; таким чином парубоцька громада приймала юнака на коневі до свого братства. З цієї нагоди кожна родина, де був такий парубок, влаштовувала святкову вечерю, на яку запрошували сусідів. Гості вітали господарів із запаленням родинного посвіту та з наданням синові можливості самостійно здобувати славу.
Тоді, на зорі життя, богиня-мати на одному з богослужінь, що й до сьогодні називається славленням, і нарекла свій нарід "слов'янами", скріпивши своєю вічною печаткою людське життя іменами Ярослав, Ізяслав, Святослав, Мстислав.
Слава — провідна зоря долі народу, призначеної йому Богом. Богиня Слава розбиває кайдани тілесної та духовної неволі, звільняє від пригнобленого почуття гідності: людина перестає тоді бути рабом — стає вільною і воістину правдивою до віри предків і до Господа-Бога в небі і на землі.
ВОЙТОВИЧ Валерій Миколайович
МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ
