Качанівка

Качанівка

На північному сході України, на відстані 170 кілометрів від Києва, у Чернігівській області, в Ічнянському районі знаходиться перлина садибної архітектури - палацово-парковий ансамбль «Качанівка».

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села з одно­йменною назвою на пересіченому ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс пам'яток архітек­тури, нижнє - мальовничий парк з 12-ма ставками, павіль­йонами, скульптурами, парковими містечками, «руїнами», амфітеатром.

Формування архітектурного ансамблю та паркової зони розпочалось у 80-х роках XVIII століття, коли садиба нале­жала П. О. Румянцеву-Задунайському, генерал-губернатору Малоросії, президенту Малоросійської колегії. За проектом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосцепанов звів розкішний палац і одночасно заклав парк. Архітектура палацу цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII - кін­ця XIX ст.

Споруда була одноповерховою з двосвітними централь­ними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили в шпилі, всебічними уступами та нішами, які в цілому асоцію­вались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник - ге­рой російсько-турецьких воєн.

У 1808 році Румянцев продав маєток поміщику Г. Я. По-чеці та його дружині Парасці Андріївні. Після смерті Григорія Яковича маєток успадкував син дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський і 70 років садиба належала цій родині.

За часів Тарновських палац з романтичного стилю був пе­ребудований у формах характерних для російського класициз­му. Під час будівництва садиб XIII-XIX століть створювались палацові комплекси і великі парки. У цей час склалася харак­терна епосі класицизму триєдина схема побудови садибних комплексів: головний дім, об'єднаний флігелями, і великий парадний двір з парком.

Для парків існувала усталена схема: регулярне плану­вання біля ядра садиби і ландшафтне - віддалік від нього; трипромінність чи центричність в упорядкуванні алей; певна система у розподілі скульптур і малих архітектурний форм, фонтанів, альтанок, містків, лавок, балюстрад та ін. При плануванні парку М. Мосципанов використовував основні стильові напрямки, притаманні садово- парковому мистецтву того часу: регулярний англійський - біля головної частини садиби і ландшафтний - у віддаленні від архітектурного ан­самблю. Частина парку, оточена системою великих і малих ставків, розкривала просторові побудови натуралістичного пейзажу та романтичних краєвидів, вдало доповнених архі­тектурою «малих форм». Головна вісь ансамблю - широка алея від палацу до церкви. Друга вісь - перпендикулярна до головної.

У 1828 році розпочате при Г. Почеці, будівництво хра­му завершилось (з цегли, в стилі ампір), і церкву освячено Георгієвською - на честь Георгія Хозевіта. В цей час садиба сформувалась у кращих традиціях класичної схеми. Садиба складалася з палацу з флігелями і баштою, двох служб - пів­денної і північної, що завершували парадний двір; церкви-усипальниці, яка завершувала головну вісь композиції садиб­ного комплексу.

Ансамбль, створений за єдиним задумом в одному архітек­турному стилі, формувався протягом тривалого часу. Блиска­вична художня творчість талановитого майстра, воля влас­ника, міркування петербурзьких знаменитостей з'єднались в єдиному прагненні - створити довічну, невід'ємну красу, ве­лику естетичну геніальність тих далеких років. Завершення процесу формування палацово-паркового комплексу припало на період господарювання В. В. Тарновського-молодшого - яскравої особистості, високоосвіченої культурної людини, власника знаменитої колекції «малоро­сійських старожитностей». Під час володіння Тарновськими (понад 70 років) палац пережив п'ять будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді, але все ж зберіг цілісність планувального рішення ансамблю і цільову єдність споруд.

З одноповерхового палац був перебудований у двоповер­ховий і завершувався невисоким куполом, а згодом підви­щився барабан з куполом над центральною частиною спору­ди. Перший поверх виконаний з цегли на вапняному розчині, другий - дерев'яний, облаштований цеглою і потинькований. На сході будівлі у флігелях і центральній частині палацу -портики, на заході - галереї. Фронтон портика завершується скульптурами німф.

Після Тарновських садиба належала цукрозаводчику П. І. Харитоненку. У цей час особливих змін в архітектурі бу­дівлі не відбувалося, лише будівлями доповнився господар­ський двір.

У палаці повністю змінювались інтер'єри. Для виконання робіт був запрошений московський живописець Томашко. Всі роботи з оздоблення інтер'єрів виконувались під керівни­цтвом архітектора Шольца.

З 1914 по 1918 рік садиба належала Олівам, які не вноси­ли змін у будівництво палацу. За період з 1925 до 1981 року в Качанівці розміщувались різні лікувальні установи.

У 1973 році дирекція туберкульозного санаторію, який розміщувався в цей час у садибі, звернулась до інституту «Укрпроектреставрація» з проханням провести обстеження палацово-паркового комплексу і виконати реставраційні ро­боти задля збереження пам'ятки історії і культури. Фахівці ін­ституту під керівництвом видатного архітектора-реставратора М. М. Говденка провели обстеження споруд комплексу і роз­робили програму реставраційних робіт.

Архітектор В. Є. Новгородов виконав обмір палацу, дослі­дження і проект реставрації. Починаючи з 1975 року головний архітектор проектів Б. Тимофеєв та фахівці інших професій -археологи, хіміки-технологи, конструктори, живописці, дере­вообробники, металісти - проводили додаткові обстеження палацу, церкви, служб, споруд господарського двору для вста­новлення їхнього технічного стану.

При обстеженні палацу було встановлено: підлога на

1- му поверсі потребує повної заміни, в деяких приміщеннях

2- го поверху, зокрема в кімнатах, за якими збереглися назви гостей, що неодноразово при Тарновських проживали в па­лаці, втрачено оздоблення стін, стель, колон, камінів. У цих кімнатах часто зупинялись Т. Г. Шевченко, В. І. Штернберг, М. І. Глінка.

У багатьох приміщеннях втрачений ліпний декор, а також розписи стін у залі-їдальні. У так званій «лицарській» залі плафон стелі, виконаний розписом на штукатурці і частково на полотні, перебував в аварійному стані. Перекриття повніс­тю струхлявіло, а третина стелі обвалилась. Було прийнято рішення: штукатурний шар з розписом замінити повністю, за­мінити перекриття і відновити живопис.

У південному флігелі палацу повністю втрачено «зимовий сад». На півночі від палацу розібрано оранжерею, а мармуро­ві леви перенесені від неї до огорожі палацу.

Після виселення санаторію, перебуваючи без нагляду, споруди починають руйнуватись. Георгіївська церква зазнала значних втрат. Куполи, портики і дзвіниця повністю відсутні. Інтер'єр церкви втратив розписи, іконостасу та іншого куль­тового оздоблення. На сьогодні реставрація повністю не за­вершена, але церква функціонує. Господарські будівлі втратили свій первісний вигляд завдя­ки добудовам, а деякі втрачені зовсім. Архітектори Б. Тимофєєва та Н. Косенко розробили на науковій основі проекти реставрації будівель.

Парк площею понад 700 гектарів виник на основі при­родного лісу. В ньому налічується близько 50 видів дерев, які добре пристосувались до місцевих умов. Майстерно сформо­вані пейзажі, що приваблюють відвідувачів і фахівців. Однак парк потребує відродження: не збереглися містки, альтан­ки, скульптури. Для відродження паркової зони фахівець-ландшафтник А. В. Олехно провела дослідження і розробила проект відродження парку. Вона розкрила центральну час­тину парку, виявила паркові зони відпочинку: «Омелякова криниця», «Швейцарія», «Гірка Любові», «Гірка Вірності», знайшла місця втрачених містків та ін.

Палацово-парковий ансамбль формувався протягом ХУІІІ-ХІХ ст. Починаючи з другої половини XVIII ст. культур­ний побут садиби сприяв формуванню духовно-естетичного середовища, своєрідного культурного осередку прогресивного кола суспільства, який живив творчу наснагу визначних діячів мистецтва, літератури, науки. Найкращі представники вітчиз­няної культури світового ґатунку знаходили своє творче на­тхнення, перебуваючи в Качанівці: Т. Шевченко, М. Костома­ров, М. Максимович, М. Гоголь, М. Глінка, В. Маяковський, Марко Вовчок, Д. Яворницький, І. Рєпін та ін. У цій садибі жив і працював учень Брюллова і Воробйова - В. І. Штернберг, який написав багато картин про природу Качанівки. Ба­гато факторів впливало на єдність цих муз, але, без сумніву, головний - це велич краси витвору природи та генія зодчого у поєднанні з духовною аурою родини Тарновських.

Створення Національного історико-культурного заповід­ника повинно, в певній мірі, сприяти відтворенню культурно-духовної атмосфери Качанівки. Для вирішення цієї проблеми слід взяти за модель історичне підґрунтя Качанівки як культур­ного центру, складовими якого були: архітектура в поєднанні з мальовничим природним середовищем, історико-культурне і художнє надбання України.

Україна з її щедрими землями, чарівною природою, ціка­вими звичаями і традиціями, хлібосольними господарями була колискою багатьох видатних вчених, письменників, художни­ків, економістів, політиків. Тут народились і творили відомі постаті минулого: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, Д. Яворницький, І. Рєпін, С. Ковалевська, М. Грушевський - всі досить різнобічні, але безперечно обдаровані особистості.

Проте тривалі роки Україна була позбавлена своєї іден­тичності і національної самобутності. Ці важливі фактори гальмували її економічний і культурний розвиток.

Століттями, не маючи власної державності, Україна не могла самостійно розвиватися. Сама життєва реальність формувала іншу перспективу для України - перспективу культурно-національної багатоманітності, співіснування на­родів з відмінними культурами.

Українська культура формувалася у поєднанні з доміную­чою культурою держави-гегемона.

У XIX столітті українські землі були розмежовані між дво­ма імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Великодер­жавна політика обох імперій спрямовувалась на задоволення власних потреб та інтересів. Задля власного збагачення все­сильні держави викачували з України всі ресурси. Російська імперія вирішувала всі завдання в дусі централізму та «руси­фікації» неросійських народів, йдучи в цьому відношенні зна­чно далі від сусідньої Австро-Угорщини.

Україна була позбавлена своєї етнічності, її народ асимі­лювався з російським або польським. Поняття «українець» не існувало. У Російській імперії українців називали «руси­нами», «малоросами», в Австро-Угорщині ототожнювали з  поляками, а українську мову вважали діалектом польської. У скрутному становищі опинилася передова українська інтелі­генція, позбавлена державної підтримки. Багато українських вчених їхало до Москви або Відня як із примусу, так і добро­вільно, бо там відкривалося ширше поле діяльності.

Не можна перелічити всіх українських діячів, що потонули у морі чужоземних культур. Величезне число українських мит­ців зараховано до російської культури: М. Гоголь, І. Мартос (уродженець Ічні). С. Ковалевська (родом із Полтавщини), І. Рєпін, Д. Бортнянський, М. Врубель та багато інших.

Дуже тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, переважна більшість населення країни зали­шалася неписьменною і далекою від культури. Незважаючи на це, на Україні все ж таки з'явилися творчі сили, які попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків.

У мобілізації національної свідомості та консолідації сил величезну роль відіграла українська інтелігенція, що склада­лася насамперед із дворян, які походили зі старої козацької старшини. Вони організовували у себе в садибах справжні культурно-мистецькі осередки, духовні центри України, де творили, набирались натхнення відомі постаті минулого.

Одним з таких осередків духовної культури на Чернігів­щині протягом майже всього XIX - поч. XX ст. став маєток у Качанівці. За досить короткий час Качанівка з сірої і нічим непримітної садиби перетворилася на досить відомий осе­редок мистецтва не лише в Україні, а й у світі. Своє «ім'я» Качанівська садиба отримала не випадково. Таке відношення до неї було прямим наслідком тих зусиль, які доклали її влас­ники, підтримуючи молоді таланти, відомих вчених і митців та різні культурно-мистецькі і наукові проекти. Качанівка за свою історію бачила не одного власника, та всіх їх поєдну­вала одна спільна риса - це продовження і певною мірою відродження традицій своїх попередників. Тому не дивно, що культурно-мистецька діяльність господарів садиби не була чимось одноразовим, епізодичним явищем, навпаки - це був цілеспрямований, довгостроковий проект з підтримки культурно-мистецького життя в Україні. З цією метою качанівські меценати надавали реальну допомогу митцям, вченим, були постійними спонсорами різних культурно-мистецьких, просвітницьких, наукових акцій, відроджували і підтримували народні традиції.

Апогею свого розквіту садиба набула у 30-90-х роках XIX століття за власників із давнього дворянського роду Тарновських, які ведуть свій родовід ще з XVIII ст. Члени кількох поколінь цієї славнозвісної родини залишили помітний слід у розвитку українського суспільства, його культури. Зусилля­ми трьох поколінь Тарновських у далекій від столиці, глухій, забутій провінції створено справжній культурно-мистецький осередок, неповторне архітектурно-художнє середовище, своєрідний Едем, що поряд із щирою гостинністю господарів перетворило садибу на справжній духовно-естетичний центр України, де творили, закохувались і знаходили душевний спо­кій і рівновагу численні таланти: музиканти, письменники, художники.

Кого тільки не приваблювала Качанівка тихим задумли­вим парком з численними ставками, складною сіткою багато­ярусних доріг і алей, прикрашених скульптурами. Своїми ві­зитами садибу вшанували: М. Глінка, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Ганна Барвінок, подруж­жя Маркевичів, В. Штернберг, І. Рєпін, брати Володимир та Костянтин Маковські, О. Лазаревський, Д. Яворницький, М. Костомаров та багато інших знаменитостей. Альбом по­чесних гостей Качанівки налічує 608 автографів. І всі відвіду­вачі знаходили тут не лише дах над головою, а й затишок, тур­боту, якою власники оточували всіх, а також належні умови для творчої праці та відпочинку. Не останнє місце займала і матеріальна підтримка талантів. Саме в Качанівці, в глибині чудесного садибного парку, се­ред тінистих алей народжувались справжні шедеври. Тут Глін-ка написав найкращі частини до опери «Руслан і Людмила», створив неповторні зразки національної музики. Працював Михайло Іванович у мальовничій альтанці, яка в перебудо­ваному вигляді дійшла до наших днів. Тепер вона носить ім'я славетного композитора.

Василь Штернберг написав у Качанівці свої найкращі тво­ри живопису.

І. Рєпін зробив замальовки до своїх знаменитих «Запо­рожців» та зібрав великий матеріал до картини «Вечорниці», а також написав ряд портретів власників.

Овіяне легендами і перебування Шевченка в садибі. Він був знайомий з усією ріднею Тарновських і все життя під­тримував з ними приятельські стосунки, про що свідчить той важливий факт, що поет неодноразово продавав або дарував родині Тарновських свої твори (картину «Катерина», поему «Гайдамаки», «Кобзар»). Ще й досі вздовж дороги, що вела до старезного дуба, під яким любив відпочити поет, видні-ються темнохвої ялини - своєрідні траурні віночки, що їх велів насадити Василь Тарновський (молодший) в знак скор­боти за померлим Кобзарем. У Качанівці до цих пір зберігся своєрідний культ поета, а Шевченкіана Тарновського (мо­лодшого) стала основою створеного в Києві Національного музею Т. Г. Шевченка, є неоціненним внеском в українську культуру і патріотичним подвигом Василя Васильовича пе­ред народом України.

Не байдужими були господарі Качанівки і до долі простих селян, особливо В.Тарновський (старший), який був відомий не тільки як меценат, благодійник, а ще й як борець проти кріпацтва. Розуміючи необхідність освіти для нижчих верств суспільства, Тарновський чималі кошти витрачав на влашту­вання у своїх маєтках недільних шкіл для дітей селян, а будучи вчителем за фахом, він особисто вчителював у Качанівці ра­зом зі своїми синами Василем та Володимиром.

Протягом майже всього XIX століття Качанівка була і своєрідним музейним центром, де зберігались видатні твори західноєвропейських майстрів XVIII-XIX ст., відомих україн­ських і російських художників.

Справжню славу провінційній садибі принесла величез­на колекція українських старожитностей, яку все своє жит­тя формував Василь Тарновський (молодший). Пристрасний колекціонер не шкодував коштів на експонати до колекції. Василь Васильович не тримав своє надбання під замком, а всі охочі могли його побачити в садибі. Тарновський розумів, що будь-які реліквії, сховані від очей народу, втрачають свою цінність, тому попіклувався про своє зібрання і передав його Чернігівському губернському земству для влаштування пу­блічного музею. Фахівці оцінювали колекцію Тарновського у 300-400 тисяч карбованців. По суті, це зібрання безцінне.

Немалі кошти Тарновські вкладали і в допомогу та під­тримку молодих талантів. Наприклад, за кошти Григорія Степановича Тарновського навчався художник Штернберг у Петербурзькій Академії художеств. А «Чорна рада» Куліша побачила світ лише завдяки спонсорському внеску В. Тарнов­ського (старшого). Ще далі своїх попередників у меценатській діяльності пішов Тарновський (молодший). Немалі кошти він вклав у спорудження пам'ятника Хмельницькому в Києві на Софійській площі, створеного художником і скульптором Мі-кешиним. Цей пам'ятник є найвидатнішим з монументальних творів скульптури.

Не пошкодував Василь Васильович грошей і на пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Одну з шести тисяч виклав на спорудження хреста на могилі Шевченка в Каневі, а також організовував щорічне паломництво на пароплаві для тих, хто хотів вклонитися праху Великого Кобзаря.  У самій Качанівці гоеподарі-меценати влаштовували чис­ленні пишні обіди на честь знаменитих гостей, літературні ве­чори, музичні сходки. Колись у парадній їдальні качанівського палацу лунала неповторна музика Глінки, звучав ліричний спів Софії Василівни Тарновської, яка мала чудове забарвлен­ня контральто, та тоненький голосок її сина Васючка, котрий співав разом з матір'ю. Пізніше він став оперним співаком.

Саме у качанівському парку Тарновський (молодший) пла­нував створити своєрідний «пантеон», де мали бути поховані видатні українці. Зробити це йому не вдалося. Проте садиба все ж таки стала місцем останнього спочинку двох видатних художників. Тут поховані перший ілюстратор «Мертвих душ» Гоголя О.О. Агін та близький товариш Шевченка художник П.М. Честахівський. Всі ці епізоди з життя власників Кача-нівки, безперечно, заслуговують на окрему увагу, тому пев­ним чином підвищують і значущість самої садиби.

Наприкінці XIX ст. у Качанівки з'явилися нові господарі -цукро-заводчики Харитоненки. Глава родини, Павло Іва­нович, був не лише багатою людиною, промисловцем, зем­левласником, а й доброчинцем. Тож меценатська традиція, започаткована в садибі Тарновськими, продовжувалась і на­далі. Харитоненки підтримували тісні взаємини з К- Сомовим, В. Сєровим, К. Петровим-Водкіним, М. Добужинським (два останні відвідали Качанівку в червні 1915 р.). Користувався Харитоненко заслуженою славою і як колекціонер, причому діапазон його колекціонерської діяльності був досить широ­кий. Це твори художників-передвижників, давньоруський живопис, український і російський іконопис, зарубіжне мис­тецтво, а також твори декоративно-ужиткового мистецтва.

З придбанням садиби Харитоненко приніс у Качанівку пер­ші блага сучасної цивілізації. Качанівку було телефонізовано, електрифіковано, проведено водогін і систему каналізації.

Епоха руйнації садиби настала з приходом радянської влади у 1918 році. Палац втратив своє багатство, сліди колишньої величі. Парк за роки недбалості заріс самосівом. Для нової влади було ненависним все, що стосувалося колиш­ніх господарів-панів, у яких вона вбачала ворожий клас. Тож знищувалося все, що потрапляло під руку. Нерідко це були твори мистецтва. У садибі спочатку влаштувалися безпритуль­ники, а потім настала черга оздоровчо-лікувальних закладів.

Так продовжувалось аж до 1981 року, коли естетична вар­тість Качанівки належним чином була оцінена вітчизняними спеціалістами. Згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року Качанівку було оголошено Державним історико-культурним заповідни­ком. А враховуючи цінність архітектурно-паркового ансамб­лю, в лютому 2001 року заповіднику було присвоєно статус національного.

Як і кожна новостворена установа, заповідник зіткнувся з численними проблемами, багато з яких актуальні і сьогодні. Ці проблеми є спільними для всіх культурних закладів відпо­відного напрямку. Насамперед це величезний об'єм рестав­раційних, ремонтних робіт у спорудах заповідника, заміна за­старілих комунікацій та впорядкування споруд, що їх обслуго­вують, відновлення ландшафтів парку.

Лише при повному відтворенні інтер'єрів кімнат палацу можливе його перетворення на музей-палац. Процес віднов­лення в інтер'єрах предметів оздоблення та побуту ускладню­ється тим, що вжиткові речі палацу майже повністю втрачені. Якась їх частина зберігається в окремих музеях та приватних колекціях. Ледве жевріє надія на те, що колись вони будуть повернені заповіднику. Хоча останнім часом є певні оптиміс­тичні зрушення. Щорічно надаються кошти на поповнення фондів заповідника антикварними речами. Це дало змогу роз­почати поетапне відновлення інтер'єрів кімнат палацу (част­ково вмебльовані окремі приміщення).

З 2004 року започатковано проведення щорічного літе­ратурно-мистецького свята «Качанівські музи».

Впорядковані три туристичні маршрути, налагоджено екскурсійне обслуговування, на основі фондових матеріалів створені нові виставки. Качанівка стає відомою все більшо­му загалу. З кожним роком зростає коло її шанувальників. Підтвердженням цього є той факт, що кількість відвідувачів за останні роки збільшилась у декілька разів. У заповіднику проводиться наукова, пошукова, дослідницька, культурно-просвітницька та експозиційна робота. Налагоджені стосунки з нащадками родин, які тривалий час володіли Качанівкою.

Палацово-парковий ансамбль Качанівка включено до Державного реєстру національного культурного надбання, до національної системи туристичного маршруту «Намисто Сла­вутича».

Враховуючи все вище сказане, зрозуміло, що Качанівка за­слуговує не лише на окреме визначне місце у культурній спад­щині України, а й на відродження. Адже дійсно, вона є перлиною культурного національного надбання, її значення для України не менш важливе, як Репінські «Пенати» та «Абрамцево» для Росії. За багатством і значущістю архітектурних пам'яток Ка-чанівку можна порівняти з підмосковними садибами Кусково, Останкіно князів Шереметьєвих. Цінність ансамблю не тільки в його надзвичайній красі, а й у тому значенні, яке мала садиба для розвитку української і російської культур.

Практично комплексне відродження Качанівки стало можли­вим завдяки титанічній праці колективу працівників на чолі з іс­тинним патріотом України, професіоналом своєї справи, людини до нестями закоханої в рідний край, Заслуженого працівника культури, Генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Володимира Буренка.

Я. Очеретько

Адреса комплексу: 16735, Чернігівська обл.,

Ічнянський р-н, с. Качанівка

тел.: 8 (04633) 241-15; 8 (04633) 241-05