Кожен з нас добре пам’ятає один день на рік – свій день народження. Правда, ставлення до нього різне: чоловікам він подобається (старший – отже, мужніший), жінкам – не дуже (ще на рік постарішала). А от населеним пунктам якось все одно. Та й не в кожного з них відома дата заснування. Переважно справа обмежується першою згадкою. А що таке перша згадка? Це рік, коли населений пункт вперше згадали в якомусь літописі чи офіційному документі. Зрозуміло, що місто чи село вже до цієї згадки могло проіснувати і п’ятдесят, і навіть сто та більше років. Проте якщо немає підтверджуючого документа, то всі роздумування стосовно можливої дати заснування виглядатимуть лише нічим не підкріпленими гіпотезами. Тому доводиться задовольнятися тим, що є. Не здогадалися наші предки виписувати містам і селам свідоцтва про народження, видно, не до того було. Записувати дати заснування міста чи села почали лише приблизно з кінця XVIII століття, коли діловодство та бюрократія були вже більш-менш налагоджені. З шістнадцяти райцентрів Рівненщини (враховуючи і саме Рівне) пощастило лише Костополю, дату заснування якого можна назвати точно – 14 листопада 1783 року. Саме цього дня останній польський король Станіслав-Август Понятовський видав дозвіл на заснування згаданого міста. Що ж стосується інших райцентрів, то доводиться обмежуватись першими згадками.
Тепер, власне, про найстаріші населені пункти Рівненської області. До цієї категорії відносяться так звані літописні міста, тобто такі, які вперше згадуються у давньоруських літописах. На території сучасної Рівненщини таких населених пунктів було тринадцять: Дорогобуж, Острог, Дубно, Пересопниця, Муравиця, Корець, Зарічеськ, Мильськ, Сапогинь, Вибуч, Дубровиця, Нобель і Степань. Всі вони вперше згадуються в так званому Літописі руському, до якого увійшли Повість минулих літ, Київський та Галицько-Волинський літописи. А щоб читачам був більш зрозумілий предмет розмови – спочатку трішки історії.
У XII столітті (а саме на цей період і припадають згадки про перші з названих міст, окрім Дорогобужа) українські землі перебували у стані роздробленості. Формально ще ніби існувала Київська Русь, але реально вона вже розпалася на ряд фактично незалежних князівств, володарі котрих вели постійну боротьбу, результатом якої мав стати найбільший приз – володіння київським князівським столом. Хоча Київ вже і не відігравав тієї ролі, що раніше, але амбіції завжди залишаються амбіціями, і той, хто починав княжити у Києві, міг потішити своє самолюбство тим, що номінально вважався главою всіх князівських родів. А оскільки буквально кожен князь був стовідсотково впевнений, що тільки він один володіє всім необхідним набором причин і достоїнств для цього, то й доходило до того, що іноді брат ішов на брата, а батько – на сина.
До речі, таким становищем Київська Русь мала завдячувати князю Ярославу Володимировичу, якого чомусь прозвали Мудрим. Однак це саме він перед смертю розділив державу між своїми синами, не призначивши наступника, а лише наказав молодшим синам слухатися старшого брата просто як старшого в роду, а не головного у державі. А позаяк між братами особливо великої любові не спостерігалося, то й на батькові слова мало хто зважав. А якщо до цього додати ще й інших родичів, які завжди гадали (подекуди і справедливо), що вони теж мають певне право на шмат пирога, то стануть і зовсім зрозумілими причини постійних сутичок князів між собою.
Олександр Панасенко
