Ряд цікавих свідчень про прояви підземних споруд у Полтаві зберіг для нас і своїми публікаціями в пресі привернув увагу громадськості до них краєзнавець Василь Євстафієвич Бучневич (8). У його дослідженні наведені факти про існування в місті кількох центрів, звідки розходилися давні тунелі. Один із них двоповерховий будинок, який належав П.Я.Руденку. Він стояв на подвір’ї нинішнього краєзнавчого музею. Там, у підвалі був цегляний вхід до одного із підземель. Воно спочатку тяглося як широкий хід, а потім розга- луджувалося. 1893 р., уточнює В.Бучневич, хід був повністю закритий. Певно, засипаний. Чому? Хтозна. Вочевидь, тому, що через підземелля почав осідати споруджений тут перший будинок Полтавського земства. Дуже шкода, що так сталося.
Підземний хід згодом міг стати неабиякою цікавинкою для відвідувачів краєзнавчого музею.
На цей же хід та його галузки 1891 р. наштовхнулися будівельники, коли споруджували будинок купця С.Є.Чеботарьова (це приблизно на місці сучасного будинку на вул. Жовтневій, 15). У викопаних у потужному прошарку глини тунелях було чисто, лише в одному місці, що використовувалося пізніше суто як господарський погріб, накопичилося чимало сміття й уламків посуду, не давнішого XVII ст. Схоже спостерігалося і в підземеллі, знайденому 1897 р. під час будівництва приміщення Полтавського відділення державного банку. Воно й нині там перебуває, правда, як відділення банку зовсім іншої держави - незалежної України.
Своєрідним центром, звідки розповсюджувалися ходи, була Спаська церква. Там 1889 р. під час спорудження будинку, в якому нині розташовується міський відділ РАГС, виявлено розгалуження кількох тунелів. їх обстежив археолог І.А.Зарецький. Василь Бучневич подає деякі результати його досліджень.
Ходи йшли на глибині 10 аршин, тобто - 7,1 м від поверхні, ширина їх коливалася від 1,8 до 5,7 м, а висота - від 1 до
2,8 м. Низькі тунелі викопані в щільній жовтій глині, а вищі зміцнені цегляними чи дерев’яними склепіннями, встановленими на товстих дубових балках, які досить добре збереглися. Звідки і куди йшли ходи, встановити не вдалося, бо через кілька метрів вони або були завалені, або там було важко дихати.
Біля Спаської церкви виявлено три ходи, спрямованих у бік Ворскли. Два з них були закриті дубовими ставнями і метрів через 15 мали 4 коліна. Ширина ходу там - близько 70 см, а висота - до 2,8 м. І.Зарецький не помітив у тунелях жодної речі, давнішої XVII ст., знову натрапив на купу битого посуду. Вочевидь, хід пізніше використовувався як
погріб. Там знайшлося навіть кілька флакончиків і штук 50 заповнених якоюсь рідиною пляшок для пива. Ще дослідник натрапив на кілька мідних монет, випущених за часів царювання Петра II і Анни Іоанівни.
І в наступні роки полтавські підземелля, звичайно ж, проявляли себе. Але дослідникам було не до них. Одні описували переможне соціалістичне будівництво, інші боролися за виживання під час жорстоких років війни, голоду, репресій.
Певно, підземелля, про які розповідалося раніше, - біля відділення Держбанку і поблизу Спаської церкви, - тяглися і через колишній міський ринок, де нині Сонячний парк. Під час громадянської війни і на початку 1920-х років до них дісталися тутешні бродяги, розкопали їх і влаштували там собі притулок. Які жахливі були умови життя в тому підземному гуртожитку, які стосунки там панували - страшно, гидко та бридко уявляти. Врешті, взимку 1924 р. влада надумала ліквідувати це кубло. Як писала газета «Голос труда», почала виганяти жителів тих печер. Однак потім облишила цю справу, бо переселяти їх було нікуди, а чимало з них «не мали навіть верхнього одягу». Потім, коли потеплішало, у квітні губсобез дістав кілька комплектів одягу, обладнав якусь тимчасову нічліжку. І «печерних жителів» таки викурили з підземелля, а комунгосп поспішив їх засипати.
1979 р. стався провал на тодішній Червоній площі - нині Соборному майдані. Його відважилися детально обстежити члени секції пам’яток археології Полтавської обласної організації товариства охорони пам’яток історії і культури на чолі з Олександром Супруненком (9).
Вузький лаз привів до просторішого підземного ходу, що тягся 12 м, а потім завалився. Йшов на глибині 4 м, висотою 1,8 м, а шириною - 2,3 м. Стеля вивершена склепінням, на стінах виднілися сліди лопат. Через 2-3 м у стелі помітні закріплені дошками отвори 20x25 см, певно, душники, які вже давно засипалися землею. На південний захід від цього лазу йшов другий тунель на глибині 5 м. Тягся він 14 м, висота його сягала 1,5 м, ширина - 1,8 м. Стіни і склепіння стелі були добре загладжені. На деяких місцях виднілися сліди кіптяви від свічок або смолоскипів. У такий спосіб намальовано зображення пташиного ока. Найвірогідніший час спорудження цих підземель - ХУІ-ХУІІ ст.
На плані Полтави, складеному в 1730-х роках інженером- прапорщиком Василем Кутузовим, окрім фортечних башт і воріт, позначені й підземні порохові погреби, обкладені цеглою. Розташовувалися вони на схід від Соборного майдану. Коли в 70-х роках там споруджували ресторан «Лілею» (нинішній «Іванова гора»), то будівельники наштовхнулися на один із підземних тунелів до тих погребів, але він уже засипався.
Полтавка Козубаєва пригадувала, що на місці ресторану раніше стояв одноповерховий будинок. Одного разу на його подвір’ї провалилася земля. У проваллі можна було побачити 2 чи З викладених із цегли аркових входи. Казали, що там бачили навіть статую рицаря в латах. Один тунель звідти тягся начебто в напрямку вулиці Паризької Комуни, а другий - до Білої Альтанки. Під нею свого часу було видно навіть залізні ворота, що закривали вхід до підземелля. Перед війною і його засипали, а ворота зняли.
Полтавець В.П.Безкровний стверджує, що тим ходом він ішов метрів 60 до завалу. Щоправда, жодної статуї не бачив. Ще в Полтаві побутував переказ, ніби восени 1943 р. в порохових погребах переховувались деякі жителі міста. Німці про це дізнались і закидали підземелля гранатами.
Ці факти приводять до висновку, що, мабуть, найголовнішим центром, звідки тяглися і де перепліталися підземні ходи, був храм на Соборному майдані. Від нього і йшли тунелі до Спаської церкви й далі до окремих місць фортеці та за її межі, а ще, можливо, вниз із Соборної гори до води - до річки Полтавки, до ручая Панянки.
У своїй праці, присвяченій підземеллям, історик Віра Никанорівна Жук (10) наводить й інші факти, коли підземелля показувалися нашим сучасникам. Спостерігалися провали в Андріївському провулку поблизу кондитерської фабрики, біля приміщення Полтавської районної ради на вул. Шевченка, 5, на місці нинішнього Центрального універмагу, неподалік приміщення обласної філармонії на вул. Гоголя і на перехресті цієї вулиці з вул. Леніна.
Але особливо цікавий випадок стався в 1950-х роках в обласному суді. Йшов судовий процес. І щоб не возити підсудних то на засідання, то на місце утримання їх під арештом, а потім - назад, вирішили тимчасово розмістити їх у підвалі приміщення обласного суду Міліціонери пішли їх оглянути. Дивляться, а в одному місці підлога провалилася. Вони придивилися пильніше, а внизу - підземний хід. Спустилися туди, трохи розчистили завал і виявили, що під першим тунелем, нижче сантиметрів на 80, в напрямку вул. Паризької Комуни тягнеться другий. Звісно, вже не було й мови, щоб поміщати підсудних до того підвалу. Ходи ж хутчіш засипали.
Цілком справедливо В.Н.Жук стверджує, що підземні ходи були прокладені в межах «старого міста» - Полтавської фортеці ХУП-ХУПІ століть. І деякі з них, певно, споруджені 1608 р., коли за польського коронного гетьмана
С.Жолкевського було виконано значні роботи для зміцнення тутешніх оборонних укріплень. Але пізніше історик додає, що чимало таких ходів та льохів виявлено на Павленках, Кобищанах. Під Воздвиженською церквою монастиря були ходи, які вели «певно, до Червоного Шляху, до старої частини міста на Івановій горі». Не будемо коментувати це протиріччя. На питанні довжини наших тунелів давнини зупинимося дещо пізніше.
Полтавські підземелля, ясна річ, відігравали важливу роль під час оборони міста, захисту його жителів, їхнього майна, під час татарських набігів, сутичок із поляками та між своїми під час внутрішніх чвар. В іншому разі їх би й не рили, бо то дуже важка справа. Відчутну роль відіграли підземелля і в перемозі російської армії в Полтавській баталії 1709 р.
Тоді Полтава не являла собою грізну фортецю: замість стін мала порівняно невисокі земляні вали з частоколом, вельми скромними укріпленнями були її башти і бастіони. Тому, враховуючи це, шведи спочатку мали намір захопити місто з ходу й незначними силами. Але кілька перших спроб їх гірко розчарували: атакуючі наштовхнулися на шалений опір. Тоді вони взялися за облогу з усією серйозністю: вирішили підвести під фортечний вал підкоп, закласти туди пороховий заряд, підірвати його і ринутися в місто через утворений пролом.
Так і зробили. У призначений час приготувалися до атаки, підпалили гніт, чекають вибуху. А його все немає і немає. ІЦо ж сталося? Виявляється, захисники фортеці помітили, що вороги ведуть підкоп, стали прислухатися, куди він іде, і почали рити хід, або як тоді казали, міну, йому назустріч. Коли шведи заклали у вирите підземелля кілька бочок із порохом, то захисники забрали їх собі. І були дуже задоволені трофеєм, адже пороху їм дуже не вистачало.
Вже з більшою обережністю нападники почали рити другий підкоп. І знову сталося те ж саме. Полтавці перехитрили шведів й у другій підземній сутичці: знову забрали закладений ними у підкоп заряд. Ці «порохові» втрати були особливо відчутними для шведів, оскільки тим теж дуже бракувало вибухівки. Тому 27 червня в Полтавській битві їхня артилерія діяла слабо (активно вели вогонь лише 4 гармати) порівняно з російською, 72 гармати якої мали вдосталь зарядів. І це теж стало однією з причин жорстокої поразки армії Карла XII (11).
