За легендами, Луцьк ще з сьомого століття разом із Зимним був політичним центром землі дулібів, за іншими свідченнями – осідком князя Луки (згадано від 792 року) або центром племені лучан. З 1085 року Лучеськ відомий, як центр удільного князівства. В XIII столітті згадується Луцька волость. Після роздроблення Руси-України входила до Волинсько-Галицького князівства. З 40-х років XIV століття земля Луцька була часткою Литовського князівства разом з усією Волинню, з 1569 до 1795 року була повітом Речі Посполитої Польської, з 1795 – повіт Російської імперії, в 1918-1920 роках – повіт Української Народної Республіки, з 1921 року – повіт польської держави, з кінця 1939 – район УРСР, з 24 серпня 1991 року – район незалежної Української держави.
У різні віки доля Луцької землі була дуже строкатою. То вона була часткою Волинсько-Галицького князівства, то горіла, знемагаючи в опорі татаро-ординській навалі, то в часи князя Дмитра Любарта добудовувала древній Луцький замок для захисту від польських та інших загарбників, то під прапором князя Свидригайла до самої його смерті (1452 р.) відстоювала непідлеглість Волинського князівства чужинцям. Відтоді стала провінцією Великого Литовського Князівства і чимало литовців оселилося в містах і селах Луччини, які швидко українізувалися. Тоді Луччина була староством, ще зберігаючи, як і вся Волинь, православні та побутово-культурні традиції княжої доби. Але вже зазнавала польських адміністративних і економічних впливів.
З часу Люблінської унії 1569 року Луцька земля — в складі Польщі, хоч Волинь ще зберігала внутрішню автономію. Почалася швидка полонізація адміністрації та побуту князівських родів і шляхти. Мова польська тут стала державною, а православна віра визнана "схизмою". Після Берестейської унії 1569 року ще більше посилено зневагу, утиски щодо православ’я. Роль посібника в цьому відіграв і єпископ Луцький Кирило Терлецький. Зростають феодальні повинності селян у всіх шляхетських маєтках.
У той час (80–90-і роки XVI століття) площа Луцького повіту становила 3 181,6 квадратного кілометра. Було в повіті 30 міст (1 – королівське, 2 – власність духовних осіб, 27 – приватних), 777 сіл (усі приватні). Населення повіту – українське. Незначна частина поляків, караїмів, білорусів, татарів. У Луцьку були 201 ремісник, 43 перекупні (торгівці). В Торчині – 55 ремісників, 12 перекупнів. Сільських ремісників у повіті – 118. Рудень і склярень у повіті – 14. В них працювало 150 чоловік. Кіл млинових – 224. Виноробень – 57, корчмарень – 72 (всі цифри за статистикою "Polska XVI wieka", 1889 року). Після численних походів татарських загонів з півдня, багато сіл залишалися пусткою. На одне село припадало в середньому 6,12 лану, на 1 лан – 18-19 чоловік сільської людності.
У Луцькому повіті в XVI столітті було до 50 шляхетських гнізд, частина – уже роздроблених. Серед них – князі Несвіцькі (з яких походить засновник Запорізької Січі Д. І. Вишневецький-Байда), Острозькі, Воронецькі, Чарторийські, Богуші, Пронські, шляхтичі Гуляницькі, Острожецькі (не Острозькі), Гулевичі, Сангушки, Семашки та інші.
До того часу відносяться згадки про утворені тут козацькі хоругви для охорони краю від татарських набігів з Криму. В козацькому реєстрі за 1581 рік згадані козаки з Луцька, Торчина, Городка, Крупи, Литовежа та інших місць.
Посилення феодального гніту в селах і містах, полонізація, підготовка та введення Берестейської церковної унії 1596 року викликали могутню хвилю національно-культурної та релігійної боротьби, появу братств із школами, полемічної літератури. Найширший відгук знайшли тут козацько-селянські повстання під проводом Криштофа Косинського і Северина Наливайка (1592–1596 роки).
Тоді вся Луччина, як і вся Волинь, покозачилася. Сотні селян повіту пішли в повстанські загони, тікали з панських маєтків від ненависних шляхтичів. Населення повіту ще активніше відгукнулося на спалах по всій Україні національно-визвольної революції в 1648 році під проводом легендарного Богдана Хмельницького. І знову весь край був покозачений. Навіть шляхтичі Гулевичі Воютинські, Білостоцькі, Несвіцькі, Гуляницькі, Богуші та чимало інших стали реєстровими козаками. Родина Гуляницьких дала війську Хмельницького трьох полковників. Гаврило Гулевич-Воютинський – хорунжий козацький. Стає полковником луцький міщанин Федір Липка. Загін отамана Колодки здобув Луцький замок. Немало повстанців з Луцького повіту стали бійцями волинських козацьких полків: Поліського, Острозького та інших, а в 1649 році – і реєстровцями. Брали участь козаки з Луччини в Берестецькій битві 1651 року, в кривавій січі зупинивши на деякий час рух польських королівських військ на схід України.
Та Волинь, Луцький повіт все ж лишилися в складі Польщі аж до 1795 року, ставши осередком мужнього опору поневолювачам.
Весь час людей мучив біль, що не вистояла в Богданів час козацька держава, що необачно була прилучена до Москви, яка порушила Переяславську угоду і ставилася до України, як завойованого краю, що Волинь віддана знову на поталу Польщі.
Тому спалахували заворушення, тривали втечі від панів, підтримано було гайдамацький рух, Коліївщину. Про це свідчить "Торчинський маніфест" – полум’яний клич до боротьби проти гнобителів.
Після трьох поділів Польщі (1772,1793,1795 роки) Луцький повіт став часткою Волинської губернії в складі Російської імперії. Полонізація змінилася шаленою русифікацією.
До 1911 року не було навіть земств, які в інших губерніях України мали змогу вести національно-культурну роботу. У жовтні 1846 року на території Луцького повіту, зокрема в селі Лаврів, побував автор "Кобзаря" Тарас Григорович Шевченко. Його поезія стала для волинян прапором боротьби проти національного гноблення.
Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона 1896 року містить цікаві статистичні дані про Луцький повіт. Площа його – 7087 квадратних кілометрів, населення – 188 638 жителів, з них: 93 810 чоловіків, 94 828 жінок. Міщан – 20 235, селян – 140 968, ремісників – 18 132, протестантів – 19 876, чехів-гуситів – 952, євреїв – 18 775, караїмів – 42. Дворян спадкових – 792, купців і почесних громадян – 290, колоністів – 21 392, чехів – 952, військових – 2 410.
Землевласників у повіті (1883 р.) – 312, їм належало 296 455 десятин землі. Полякам належало 70 відсотків усієї землі. Пасік було 230 (З 629 вуликів), коней у повіті – 47 930, ВРХ – 84 470, овець – 71 147, кіз – 2 810, свиней – 58 717.
Фабрик, заводів, млинів – 128, шкіряних закладів – 29, маслобоєнь – 4, винокурних заводів – 8, пивоварних – 6, цегелень – 12. В повіті – 4 аптеки, 5 лікарів. Щодо волосного поділу повіту, то на території нинішнього Луцького району були такі волості: Торчинська, Садівська, Щуринська, Піддубецька, Чаруківська, Полонківська.
У 1911 році в Луцькому повіті було 270 799 мешканців, у тому числі: 199 162 – православних, 14 427 – католиків та 23 843 – євреїв, у Луцьку – 28 141 житель.
У 1915–1918 роках через Луцький повіт кілька разів перекочувався шалений фронтовий шквал Першої світової війни. Луцьк і села повіту зазнали величезних руйнувань, втрат людей.
Лише частина їх була в евакуації на Сході. На хвилі антивоєнного руху у військових частинах у Торчині, Луцьку, ряді сіл в кінці 1917 – початку 1918 pp. була встановлена влада Рад, військово-революційних комітетів, яка змінилася 18 лютого 1918 року австро- німецькою окупацією.
Місцеве населення взяло найактивнішу участь в захисті Української Народної Республіки в 1918–1920 роках. У військові частини Симона Петлюри з кожного села пішли десятки юнаків, чоловіків. Національно-патріотична громадськість Луцька, Торчина, кількох сіл уже в 1918 році утворила осередки "Просвіти". Православні церкви почали перехід на українську мову богослужіння. У Воютині, Торчині, Заборолі відкриті українські школи.
З кінця 1920 до 19 вересня 1939 року Луцький повіт був у складі Польської держави. У 1926 році в ньому було 196 000 чоловік населення. В Луцьку – 29 000 чоловік. Територія міста мала шість квадратних кілометрів.
Це був також період активної боротьби населення Луччини за національно- культурне відродження. Воно було основним змістом діяльності організацій "Просвіти" в Луцьку і селах повіту з 1921 до 1932 року, коли польські власті їх закрили, а передову, національно свідому інтелігенцію, зокрема студентів Луцької гімназії, переслідували. Інтелігенція була роз’єднана за партійними поглядами, частина її перебувала в КПЗУ, а з 1929 року – в осередках ОУН, інших партіях. Найпрогресивніших, у тому числі і священиків, які рішуче виступали проти полонізації освіти, органів державного управління, проти окатоличення, садили в тюрми, концтабір Береза Картузька, здійснювали пацифікацію. З метою послабити національно-визвольний рух власті утворили угодовське УВО.
У вересні 1939 року одних окупантів змінили інші – зі Сходу, радянські. Так оцінили той час патріотичні сили краю. Інші довго звали той час визволенням, возз’єднанням, "сонцем зі Сходу".
Історична доля населення теперішнього Луцького району і в радянський період досить складна. Після приєднання Західної України до СРСР і УРСР у вересні 1939 року, 22 жовтня відбулися вибори до Народних зборів Західної України. Депутати від сіл району В. Ф. Угрінович, Пак Шепа, Ф. А. Голумбієвський та всі інші голосували за встановлення на цих землях радянської влади. Багато людей щиро довіряли новій владі і покладали на неї великі надії в поліпшенні життя, у відродженні національної освіти, в одержанні віками омріяної землі. І перші її кроки одними діями обнадіювали, іншими – лякали, викликали опір.
Четвертого грудня 1939 року була утворена Волинська область з центром у Луцьку, а вслід – Луцький, Торчинський райони, які тепер складають в урізаному вигляді територію Луцького району. Обрано і місцеві органи влади: в Луцьку – обласну і міську Ради депутатів трудящих, в селищах і селах – селищні і сільські Ради. Проте вони виконували допоміжно-виконавську роль, а вся повнота влади, прийняття рішень, важливіших розпоряджень, підбір кадрів належали обкомові і райкомові Компартії України, органам НКВД і держбезпеки. На керівні посади, в депутати Рад висувалися визначені, перевірені ними кадри, в основному надіслані зі східних областей України, або з Російської Федерації (тільки з 1953 року почався повільний процес висування на високі посади місцевих кадрів).
Радянська влада, передусім, провела націоналізацію підприємств (у Луцьку, Торчині) і землі. Поміщицькі, церковні землі наділили селянам. Почали діяти школи з українською мовою навчання. Освіта стала загальнообов’язковою. Створена була мережа медичних закладів. Ремісників-кустарів об’єднали в промислові артілі. Вперше на території району появились трактори, надіслані сюди разом із трактористами, механіками, агрономами з Чернігівської, Вінницької та інших областей України. На початку 1940 року створено в Гнідаві і Торчині МТС з майстернями для ремонту техніки.
В лютому-березні почалася колективізація. Колгосп імені Ворошилова на базі залишених німцями-переселенцями садиб сіл Верхи і Геленув створювався з батрацьких родин, які не мали землі. Головою правління був обраний колишній член КПЗУ і "Просвіти" селянин П. Я. Онищенко. Інші колгоспи створювали надіслані з райкомів партії уповноважені. Принцип добровільності грубо порушувався. Селяни неохоче віддавали в спільне користування землю, реманент. Хто чинив опір, висловлювався проти колгоспного ладу, того заарештовували, тримали у в’язниці. Навіть були факти розстрілів (с. Воютин – І. Ф. Гач, І. Д. Мозолінський і інші). В селі Литва біля Торчина такі селяни підпалили колгоспний тік, де тракторист В. О. Притолюк ледве врятував з вогню трактор з пальним. Антирадянські сили були і в ряді інших сіл. Повсюдно діяло підпілля ОУН, підтримуване більшістю населення.
Органи НКВД, держбезпеки робили ретельну чистку цього краю від колишніх дворянських родин, від тих, хто чинив опір заходам радвлади. Почалося розкуркулювання заможних селянських господарств. Заарештовували колишніх членів "Просвіти", пропагандистів творів Тараса Григоровича Шевченка, людей, що згадували голодомор 1933 року, та інших. Луцька в’язниця була переповнена. Багато репресованих людей, цілих родин вивозили в Сибір, на Північ, в Казахстан у горезвісні ГУЛАГи. Сталінська репресивна машина працювала цілодобово.
Віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР. І Волинь – арена перших запеклих боїв. На другий день війни в Луцькій в’язниці оперативна група з працівників НКВД і парторганів вчинила страхітливий злочин – без вироку суду розстріляла, гранатами розшматувала близько 4 000 в’язнів. Тільки з села Забороль 32 чол., з села Буяни – 11. Майже жодного села не обминуло це горе. Та плюс – горе війни, чужинської окупації, фашистського терору, що тривав на Луцькій землі більше трьох років.
В Луцьку і Торчині були створені концтабори-гето, куди зігнали все єврейське населення, а в серпні 1942 року розстріляли в Луцьку близько 20 тисяч чоловік, у Торчині – майже 4000 чоловік. Розстрілювали й тих, хто в радянські часи займав керівні посади. Окупантам допомагали і найняті шуцмани. Жахливого глумління зазнали тисячі радянських військовополонених. Почато вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини.
Тому на теренах Луцького і Торчинського районів, як і по всій Волині, розгорнулася антифашистська боротьба. Вже в липні-серпні 1941 року розгалужене підпілля почало діяти в Торчині і довкільних селах, яким керував учитель П. Й. Каспрук. Подібне підпілля розгорнуло роботу в Луцьку. Частина людей Луччини підтримали боротьбу проти окупантів, яку вела "Поліська Січ" на чолі з Т. Бульбою-Боровцем. А з жовтня 1942 року з кожного села багато молоді пішло в загони УПА, яка боролася на два фронти – проти фашистів-окупантів і проти радянської влади, ідеологія і практика якої вважалися головною перешкодою до відродження незалежності України. Окупанти-фашисти спиралися то на українських чиновників, то на польські "пляцувки” і польських чиновників, провокуючи міжнаціональну ворожнечу. Усе це вело до тяжких невиправданих жертв у Луцьку і селах району.
В лютому-липні 1944 року Червона Армія вела тяжкі бої за визволення території району. Луцьк визволено 2 лютого, Торчин – 17 квітня, село Садів – аж 14 липня. Тільки в боях за Торчин і сусідні села полягли 968 бійців. Великі втрати були і при визволенні інших сіл. Близько тисячі поховано їх тільки в районі Торчина.
Фронт котиться на Захід і для повного розгрому фашистів з сіл району було взято до 5 000 чоловічого населення. Багато з них полягли смертю героїв у фронтових боях.
Тільки в село Забо- роль з фронту прийшло 49 похоронок,в Торчин – 84, в інші села – теж десятки. Відбудова визволених міст і сіл району ускладнювалася тим, що загони УПА продовжували боротьбу проти заходів радянської влади, яку вважали окупаційною, терористичною. Органи НКВД і держбезпеки проводили "чистку" від антирадянських "елементів" сіл Лаврів, Садів та інших. Тільки в жовтні 1944 року з Торчинського району вивезено в Сибір 45 так званих куркульських сімей. Багато з них загинули там на каторжних роботах, в концтаборах. Особливо тяжких репресій зазнала молодь, яка воювала в загонах УПА або була в підпіллі. Арештовували, судили за "вільнодумство" навіть школярів.
У 1949 році в районі завершена колективізація сіл. Віддана спочатку земля селянам знову стала колгоспною. Оплата на трудодні в 1950–1955 роках іноді не перевищувала 15–50 копійок. Частина колгоспів, де підібрані добрі кадри спеціалістів, до 1960 року ввела сівозміни, вміло використовувала техніку двох МТС. Надходила нова техніка. Рівень механізації польових робіт сягав 70–80 відсотків. Врожайність зросла до 30–40 і більше центнерів з гектара. Села Забороль, Ратнів та інші забудовані добротними будинками. Виросла широка мережа нових шкіл, закладів культури. Тисячі молодих людей здобули вищу освіту. В Торчині в 50-их роках народився народний фольклорний ансамбль "Колос", а в 1957 році відкрито народний музей, комбінат побуту.
Проведено перебудову, благоустрій сіл із асфальтуванням доріг, створенням мережі побутових закладів, радіофікацією, телефонізацією, налагодженням автобусного сполучення. Добротними будинками забудовуються старі і сотні нових вулиць.
Поряд з цими та іншими незаперечними успіхами, побудовою цілої низки крупних підприємств у Луцьку (авто-фабрики), цукрозаводу на Гнідаві, зростанням добробуту, повної зайнятості людей у різних галузях виробництва, чимало рис радянського суспільного життя викликали глузливе ставлення до нього.
Приписки до показників праці в колгоспах і на підприємствах часто створювали анекдотичні ситуації. Вибори депутатів Рад робилися лише за списками партоорганів та держбезпеки. Біль викликали шалена русифікація, спотворення історії України, зокрема українського козацтва, огидна щоденна антирелігійна пропаганда, закриття, а в Луцьку, Торчині і інших місцях, зруйнування церков, навіть історичних пам’яток.
Такі дії породили на Україні рухи шестидесятників, десидентів, хельсінський, учасники яких зазнавали репресій за спроби опору огидному тоталітарному режимові. Гостру кризу радянського суспільства, злочинної верхівки КПРС та підпорядкованої їй держбезпеки викликали викриття культу особи Сталіна, катівської діяльності не лише цього диктатора, а й Берії та інших діячів партії.
Погасити критичне ставлення людей до радянської влади, партійних про-відників, репресивних органів так і не вдалося. А криза в економіці довер-шила необхідність так званої перебудови, демократизації суспільного життя, вироблення теорії будівництва соціалізму "з людським обличчям".
На хвилі перебудови і в Луцькому районі, як і по всій Україні, в першій половині 1989 року зародилися і розгорнули політичну агітацію осередки Народного Руху України, які повсюдно рішуче ставили вимогу про відродження державної незалежності України.
На масових мітингах у Луцьку, Торчині, в кількох селах району уже відкрито піднято синьо-жовті прапори. В селищі Торчин офіційно піднято прапор УHP з тризубом 19 серпня 1990 року. Спроби парторганів погасити цей рух не вдалися.
Все це привело в 1991 році до розвалу СРСР, проголошення 24 серпня України незалежною державою. За це першого грудня 1991 року проголосували в усіх селах району 80–90 відсотків громадян. У селищі Торчин – 81 відсоток. Але становлення української державності проходить у винятково складних умовах політичних і економічних перетворень перехідного періоду.
За перші 10 років незалежності економіка району поступово ступала на ринкові відносини. Проводиться земельна реформа. Гнідавський цукрозавод на ринковій основі будує свої відносини з реформованими сільськогосподарськими підприємствами. Станом на перше листопада 2001 року утворилося 107 фермерських господарств. Народилося крупне підприємство "Торчин-продукт" і десятки інших дрібніших фірм. Появилося безробіття – постійний супутник ринку. Надто нелегкі кроки краю, як і всієї України, у XXI століття.
