Перші згадки про лаврські печери і мощі зустрічаються в найдавнішій писемній пам’ятці Київської Русі — «Повести временных лет»,— складеній літописцем Нестором. У «Повісті» під 1051 роком є запис, що поблизу великокнязівського села Берестова, де часто бували київські князі, пресвітер Іларіон викопав «печерку малу, двусажену, и приходя с Берестового, отпеваше часы и моляше же ту богу втайне». Далі літописець розповідає, що якийсь Антоній, родом з міста Любеча, після свого повернення із «святого» Афону знайшов печерку і поселився в ній. Через деякий час, як свідчить літописець, ця печера була значно розширена, і недалеко від неї на сусідньому пагорбі була викопана друга печера.
Проте по-іншому пояснює історію цих печер «Патерик Печерський», збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, складений в першій половині XIII ст. У цьому збірнику, як і в літопису, теж згадується ім’я Антонія, але говориться, що він оселився в печері, викопаній варягами, а не пресвітером Іларіоном. Одне з відгалужень Дальніх печер і досі зберігає назву «Варязька печера».

 


Вивчаючи історію виникнення лаврських печер, слід мати на увазі, що вони не єдині в При-дніпров’ї. В районі Києва та його околиць, крім лаврських, виявлено багато інших печер. Так, 1617 року було знайдено печеру на горбі, де стоїть зараз Андріївська церква. 1853 року недалеко від церкви Спаса на Берестові під час будівництва ланцюгового моста через Дніпро була також виявлена невеличка печера. В районі Звіринця 8 на Печерську розташовані Звіринецькі печери, на південь від них — Китаївські печери, між селами Пироговим і Лісниками — Гнилецькі і т. д. Всього тут виявлено 20 печер. Подібні печери зустрічаються також і на північ від Києво-Печерської лаври. В 1838 році в 20 кроках від нового приміщення Десятинної церкви була знайдена глибока печера. Головний хід її мав розгалуження в різні напрями, які закінчувалися завалами.
Усього під кінець XIX — на початку XX ст. на невеликій ділянці Придніпров’я від Межигір’я (18 верст на північ від Києва) до с. Монастирок Переяслав- Хмельницького району архео-логи виявили 45 печер.
Але найцікавіші з них у науко-вому відношенні — так звані Кирилівські печери, виявлені на Куренівці в Києві. 1876 року в яру, недалеко від Кирилівського монастиря, археологи виявили понад 20 печер, викопаних в лесових породах. Біля входу в одну з них лежали залишки кухонного посуду, в якому були черепашки, а також кістки коней, биків, свиней, риби. В печері також виявлено черепки від глиняного посуду, зліпленого без гончарного круга, крем’яна пилка з маленькими зубцями, вістря з червоного залізняку і крем’яна заготівка для виробництва пластин (нуклеус). Усі ці знахідки свідчать, що печери служили житлом для первісної людини і що їхні мешканці споживали переважно молюски, м’ясо, рибу і користувалися кам’яними знаряддями праці. Велика схожість Лаврських печер з Кирилівськими та іншими печерами (в них, до речі, також знайдені сліди перебування первісної людини) дає підстави гадати, що й лаврські печери, напевне, були викопані не ченцями і не варягами, а первісними людьми і слугували їм за житло.
Український історик М. Берлінський (1764—1848) писав; «Сумніву немає, що превелебні отці не перші поклали початок печерам у цих горах. Відшукуються найдавніші підземні ходи і нори, що сягають найдавніших віків. Такі знайдені біля Кирилівського монастиря, біля Межигірського заводу, та й самі так звані Варязькі печери... правили за пристановище або житло древнім дикунам».
Багато стародавніх печер безслідно зникли в різні періоди історії, і тільки деякі з них збереглися до наших днів.
У той далекий час, коли Дніпро став великим торговим водним шляхом «із варяг у греки», очевидно, деякі з печер викори-стовувалися торговими людьми, зокрема варягами, як склади і перевалочні пункти для товарів, про що свідчить і назва однієї з лаврських печер — «Варязька».
Після прийняття в 989 році християнства на Русі з деяких первісних печер скористалися для влаштування православии) монастирів. У одній з таких печер і був заснований Києво-Печерський монастир.
У часи монгольської навали на Київ у 1240 році багато печер послужили місцем укриття людей від розгрому, про що й засвідчив літописець: «Иныяже бежали в дальныя страны, иныяже крыяхуся в пещерах земных».
З літописних свідчень наступних століть видно, що лаврських печер майже ніколи не залишали ченці. Тому ці печери виявилися найбільш перебудованими і «досконалими» в порівнянні з іншими.
З XVI ст. Києво-Печерська лавра привертає увагу іноземних мандрівників. Вони залишили цікаві відомості про печери. Один з них — німець Еріх Лясота, посол до запорізьких козаків у 1594 році писав, що лаврські печери, викопані в горі, в шаpax чистої глини, мають розгалуження в різні сторони і багато ходів, «які бувають в ріст людині й вище, а в деяких місцях такі низькі, що треба нагинатись; але вони такі широкі, що двоє можуть розминутися... Там багато ущелин або ходів, устелених і підпертих деревом, бо без того вони провалилися б і зруйнувались. Вхід оброблений майже так, як це робиться при вході в рудники».
Але разом з тим нам відомо і чимало хибних, що грунтуються на монастирських легендах, тверджень про лаврські печери. Так, наприклад, 1581 року італієць Гваньїні записав, що в Києві «є якісь обширні печери, викопані під землею на велику довжину, як говорять, на 80 миль». Подібні думки про печери висловив також польський літописець і географ Сарницький, який писав, що пе-чери тягнуться навіть «до Новгорода Великого».
Перше зображення лаврських печер у вигляді малюнка з’явилося в 1638 році. Протягом XVII—XIX ст. було складено шість варіантів планів Ближніх і Дальніх печер з докладним описом. В одному з них говориться: «...печери влаштовані подібно лабіринту так різнома-нітно, що людині, незнайомій з їхнім розташуванням, без провідника неможливо знайти вихід... Нам не відомо,— свідчили автори опису,— як далеко простягаються печери, бо близько шістдесяти років тому з причин землетрусів вони в деяких місцях обвалилися».
Коли порівняти всі відомі плани, побачимо, що вони відрізняються один від одного: ті, що виготовлені пізніше, передають значно складнішу систему ходів.
Літературні джерела, архівні документи і графічні матеріали свідчать, що монастир перебудовував печери протягом століть, що в них розширювалися старі ходи і викопувалися нові, влаштовувалися підземні церкви, ніші для поховань та інші приміщення, закривались окремі відгалуження від головних коридорів, коли вони ставали непотрібними для ченців,
У наш час Лаврські печери — це дві самостійні системи підземних ходів у вигляді тунелів, висотою до 2 м.
Печери, що розташовані ближче до головного монастирського храму — Успенського собору (XI ст.),— називаються Ближніми, а ті, що далі від нього,— Дальніми. Загальна довжина Ближніх печер — 228 м, а Дальніх (з Варязькою) — 280 м.
На головні коридори виходять в деяких місцях двері, за якими знаходяться порожнини, келії, трапезні та церкви. Але найбільші споруди в печерах — церкви, причому такі споруди в печерах були ще в домонгольський період, що зазначає літопис під 1051 роком. Там, зокрема, сказано, що в печері була викопана «церковь и келии, которые и теперь еще существуют в пещере под старым монастырем». З цього видно, що церква була лише одна в печері «під старим монастирем», тобто в Дальній печері. Нові згадки про печерні церкви з’явилися тільки в XVI ст. Е. Лясота говорить, що в Ближніх печерах є «два вівтарі, в яких щосуботи відправляють обідню».
На планах О. Кальнофойського позначено 3 церкви в Дальніх печерах і 2 в Ближніх. 3-я церква в Ближніх печерах була спо-руджена в 1691 році, про що свідчить напис на шиферній плиті, яка там зберігається. Формами церкви являють значні пустоти, що складаються з окремих ніш висотою до 2 м. Стелі в кожній церкві Ближніх печер підтримуються 2 мармуровими колонами, перенесеними сюди в XVII ст. з Успенського собору. В церквах є мідні позолочені іконостаси: до церкви Антонія робили київські майстри золотарської справи Захарій та Юрій Брезгунови в 1813 році, до Варлаамівської і Введенської церков (1814— 1819) — київський майстер-золотар Федір Коробка. Тоді ж були написані на мідних бляхах ікони до іконостасів, а 1835 року вони поновлялися ченцем Лукіяном. Підлоги в церквах і печерних коридорах вистелені чавунними плитами в 60-х роках XVIII ст. Плити виготовлені на заводі Неостеєва в Тулі.
Церкви Дальніх печер теж мають іконостаси. Іконостас у Благовіщенській церкві, яка вважається найдавнішою в печерах, зроблений із дерева десь на початку XX ст. В останніх двох церквах іконостаси мідні, позолочені, виконані місцевими майстрами у XVIII ст. З них виділяється високим художнім рівнем іконостас Феодосіївської церкви. Він прикрашений квітковим орнаментом, викона-ним у дусі народних вишивок. Ще й тепер у стінах коридорів обох печер можна побачити немало скляних віконець різної форми. Ченці говорили відвідувачам, що за тими віконцями є невеликі келії, затвори, де для молитов на довгий час усамітнювалися колись монахи-затворники, що прагнули релігійних подвигів. Вхід до таких келій нібито закладався («затворялся») цеглою назавжди, а їжу затворникам подавали крізь маленькі віконця. Монахи твердили, що після смерті тіла затворників залишалися в затворах, де й збереглись до цього часу у вигляді «нетлінних мощей». Легенда про монастирських затворників виникла ще у XIII ст. і майже без змін дійшла до наших днів.
Ідея «подвижництва», породжена середньовічною релігійною ідеологією, культивувала містику й песимізм. Релігія проповідує, що земне життя — перелітне і нічого не варте і що справжнє, вічне життя «там», у вигаданому потойбічному світі — в раю або пеклі. А щоб попасти в рай, треба, як учить релігія, віддалятися від «пануючого в світі розтління плоті», уникати радощів життя, поститися, бути благочестивим, піддавати постійним мукам своє тіло.
З «Патерика Печерського» відомо, що серед ченців дійсно траплялися окремі фанатики, що успадкували цю ідею і усамітнювалися в печерах для «тайних молитов». Так, про пе-черського ченця Ісаакія повідомлялося, що він зрікався земних благ у житті і «затворися в печере, в единой улици в келии мале, яко четыре лакоть сущи, и ту моляще бога со слезами», одержуючи зрідка їжу через вікно. Так він нібито прожив 7 років, не виходячи з затвору. Другий затворник, Афанасій, «шед же в печеру и заградивъ о себе двери, и пребисть, не глаголя никому же ничто же, дванадесять летъ». Разом з тим слід підкреслити, що подібне затворництво не дуже схвалювалось і підтримувалося навіть лаврськими ченцями. Як свідчить «Патерик», ченці нерідко навіть висміювали тих «братів», які воліли йти в затвор. Коли, наприклад, чернець Микита звернувся до ігумена монастиря з проханням дозволити закритися в затворі, останній відмовив, говорячи, що засновники монастиря Антоній і Феодосій не були в затворі, а дістали «божу благодать» невтомною працею. Характерно, що в перші десятиліття існування Києво-Печерського монастиря, коли він ще не мав закріпачених селян, ігумени радили всім ченцям менше сидіти в печерах, а більше працювати, щоб примножувати монастирські багатства. Отже, недивно, що легенда про затворників довгий час не мала широкої популярності серед віруючих. І лише пізніше ченці фабрикують численні затвори, видаючи їх за своєрідний «речовий доказ» легенди, і це справляло велике враження на богомольців.
На плані печер 1795 року в деяких місцях позначено окремі келії, в яких, як видно з пояснювальних написів, «поставлені стовпи з ланцюгами для закріплення на ланцюзі божевільних». Таких келій показано 5 у Ближніх і 3 — у Дальніх печерах. Одна з цих келій зберег-лася до наших днів. Знаходиться вона в Ближніх печерах. Вхід до неї закривається товстими залізними кованими дверима, навішеними на масивних залізних завісах, закріплених у гранітний одвірок. Приміщення за дверима вологе, збоку, в стіні його, викопаний лежак, нижня частина якого викладена великими гранітними плитами. Тут же вмуроване громіздке залізне кільце. Таке ж кільце зберігається і в так званій келії Антонія. Для чого ж були призначені ці келії?
З письмових джерел відомо, що в лаврських печерах, з часу заснування монастиря, практикувалося так зване «лікування» божевільних, для чого застосовувалися найжорстокіші методи, Так, «Патерик» повідомляє, що в печери приводили «біснуватих» і там з них «виганяли біса». «Процедура» ця полягала в тому, що чергову жертву заводили в одну з описаних келій, надівали на неї «вериги» (кайдани) і залізним ланцюгом прив’язували до масивного стовпа. Відтак один з ченців з усієї сили бив «біснуватого» другим ланцюгом, яким нібито диявол робив колись те ж саме з Антонієм. Той ланцюг, за словами ченців, мав силу «виганяти з біснуватих злих духів». Як видно з «Патерика», ченцям не завжди вдавалося «вигнати біса», «ибо бес лют зело».
Про катування людей в Києво-Печерській лаврі дізнаємося і з інших джерел. Так, «лікування біснуватого в печері» зобразив голландський художник А. Ван-Вестерфельд під час свого перебування в Києво-Печерській лаврі 1651 року. Про це ж розповідав у своїх нотатках росій-ський священик Лук’янов, який у 1701 році відвідав лаврські печери: «...тут же стоять стовпи дерев’яні; а до них прироблені ланцюги залізні; тут на ніч на ті ланцюги біснуватих кують». Відомо, що царський уряд довгий час використовував монастирі (Ново-Дівичий, Кирило-Білозерський, Соловецький, Києво-Печерський та інші) для ув’язнення «неблагонадійних», які, як правило, оголошувались «біснуватими», «божевільними». Це полегшувало «святим отцям» приховувати від народу свої поліційні функції.
Відомо, що в 1753 році за указом імператриці Єлизавети в Києво-Печерській лаврі були ув’язнені «для исправления в уме» військовослужбовці Шишкін, Гайскау і Шаргородський. Єлизавета доручила справи цих в’язнів особисто графові Шувалову, начальнику канцелярії Таємних справ. Спроваджуючи до Києво-Печерської лаври Шишкіна, Синод у спеціальному указі писав: «Тримати під належною вартою, як такі безумні звичайно в тій Лаврі тримаються».
Про поведінку в’язня Шишкіна начальник Ближніх печер ієро-монах Зосима щоденно доносив рапортом архімандритові.
Із рапортів видно, що Шишкін зовсім нормальна людина, що він цікавився різною літературою і читав книжки. 27 квітня 1757 року Зосима доповідав архімандритові Лаври, що «Шишкін сповна розуму» і веде себе цілком пристойно, але скаржиться, що ноги його дуже хворі, тому на богослужіннях «уже стояти не може».
Поручик Іван Шишкін перебував у Лаврі як в’язень близько 17 років і, не дочекавшись звільнення, помер там 11 грудня 1769 року на 48-му році життя. Така ж доля спіткала і другого в’язня — капітана Гайскау. Він перебував у заточенні 18 років і помер у лаврській в’язниці 1771 року.