ДРАГОМАНОВИХ САДИБА у Гадячі. Заснована у кінці 30-х років 19 ст. гадяцьким міщанином. У 1838 купив її батько М. П. Драгоманова та Олени Пчілки Петро Якимович Драгоманов. Народився у Монастирських Будищах, що поблизу Гадяча, в сім’ї колезького асесора Якима Степановича Драгоманова. Його брат Яків був юнкером Полтавського піхотинського полку, членом товариства об’єднаних слов’ян. Другий брат Олексій – господарював у маєтку батька. Петро навчався і деякий час служив у Петербурзі. Повернувшись, оселився у багьксь вій садибі. По смерті батька брати Олексій і Петро поділилися батьківщиною. Садиба, згідно з волею батька, дісталася старшому Олексієві. Петро Якимович Драгоманов оселився в Гадячі, де купив собі садибу в одного міщанина з готовим будинком. Садиба займала уступ Гадяцького підгір’я з чудовим краєвидом. Було це подвір’я майже в центрі міста, недалеко від соборної площі, а також колишнього гетьманського замку. «Одруживжись з панночкою-хуторянкою Єлизаветою Іванівною Цяцьківною, дочкою поміщика середньої руки, та впорядкувавши куплену садибу, батько осів у Гадячі. Старий куплений домочок, – згадує їх дочка Ольга Петрівна Драгоманова, – батько перебудував, розточив, і вийшов тоді зовсім порядний досить просторий будинок. Був тут і садочок, між грушами й шовковицями дід Іван Прокопович Цяцька поставив десяток вуликів. Від тієї пори й гору, де розміщена оселя, прозвано Драгоманівською.
До садиби Драгоманових у Гадячі прилучився хутір Підварок (званий ще Верблячим). Він прийшовся Єлизаветі Іванівні від її материнського роду, поміщиків Стишевських. На Підварку панського дворища не було, на горі було поле, а під горою – ліс, левада, садок та луки понад Грунню. В Гадяцькій новій оселі наша сім’я жила, а в Підварку тато й мама (за допомогою нашого діда Івана Прокоповича Цяцьки, досвідченого хазяїна) завели хазяйство, поставили деяку господарську будівлю, завели чимало скоту і сяк-так господарювали. Підварок же був близенько, верстов зо дві. Однак треба сказати, що господарством клопоталася більше мама, батько не дуже-то дбав про нього, бо й відбився далеко від землі, та й ні хисту, ні охоти не мав до господарства». П. Я. Драгоманова було обрано земським суддею. Але він не справдив надій свого дворянського стану, бо держав руку бідноти. Великої поваги між гадяцьким людом придбав він під час холери, що була тут в 50-х роках. Не бувши медиком, він ходив у Міщанські двори, носячи хворим ліки й поради словом. Немало часу й уваги П. Я. Драгоманов приділив дітям. Сім’я була чималенька. Деякі діти померли немовлятами, а таких, що доросли в батьківській хаті до старших літ, було шестеро: найстарший син Михайло, підстарший Іван, три дочки – Варвара, Ольга і Олена, найменший син Олександр.
Михайло Петрович Драгоманов (народився 30.IX 1841 в Гадячі) і Ольга (народилася тут же 29.VII 1849) стали відомими українськими культурними і громадськими діячами. Батько прищепив їм любов до російської літератури – творів О. Пушкіна, М. Лєрмонтова і особливо М. Гоголя, мати – до української народної пісні, казки, народної обрядності. Читали в сім’ї твори українських письменників І. Котляревського, Т. Шевченка, товаришами їх дитячих років були діти дворової челяді. У дітей не було ніяких гувернантів та гувернанток. Усякі народні обрядності не минали двору Драгоманових: колядування, посипання, запросини на весілля, розлягалася хата від співу, коли Риходили з Підварку прясти, і Ряли в горницях. Молодші Драгоманови свою науку починали до Гадячі. Михайла віддано 1849 до Гадяцькогo повітового училища. Це був не дуже показний будинок, на один поверх, одначе була ця школа вища за парафіяльну школу. Михайло пізніше звав жартома його Гадяцьким університетом. Учився Михайло добре, за що одержував нагороди книжками. Одна з них – хрестоматія Галахова, гарний збір зразків з російської словесності, – служила потім меншим дітям. Ще до вступу в училище Михайло прочитав більшість книжок з батьківської бібліотеки, ще малим двічі прочитав «Историю государства Российского» Карамзіна. 1853 Михайло скінчив Гадяцьке училище і вступив до Полтавської першої чоловічої гімназії. Про батьків згадує М. П. Драгоманов у своїй автобіографії з почуттям вдячності, з твердим признанням одержаного від батька духовно-коштовного добра. Він пише: «Охоту до читання та свого роду політики я перейняв од батька і за його приводом ще школярем гадяцької школи перечитав майже всі цікаві книжки з його кни гозбірні». І далі: «Щиро повинен я дякувати батькові своєму за те, що він розвинув у мені інтелектуальні інтереси та що між нами не було розладу морального й боротьби – явище надзвичайне в Росії тепер, а колись тим більше». Про це пише й Олена Пчілка: «Дійсно, такий батько міг розвинути інтелектуальні інтереси у своєму синові. Поза оточенням, так би сказати, етнографічним, в хаті нашій трималася атмосфера інтелігентності; батько до кінця свого життя виписував собі газету («Санкт-Петербургские ведомости»), журнал («Библиотеку для чтения» й ін.), альманахи... Як помер тато і як ми всі повилітали вже з родинного гнізда, та мама й тоді, проживаючи в Гадячі самотою (не хотіла виїздити звідти нікуди надовго), завжди виписувала собі газету й журнал, бо цікавилась і політичними новинами, й красним письменством. По своїх поглядах була під надихом татовим».
У довоєнні роки садиба служила музеєм сім’ї Драгоманових, потім експонати було перевезено до Харкова, коли ж місто 1941 захопили фашисти, будинок-музей згорів. Тепер на місці садиби Драгоманових виріс житловий масив. Центральна будівля садиби Драгоманових була там, де тепер будинок № 6 у провулок Лесі Українки. 1991 на відзначення 150 річчя з дня народження М. П. Драгоманова, закладено пам’ятний знак.
