Національні парки — одна із категорій природно-заповідних територій, яка широко поширена в світі. Це відносно великі території, на яких охорона природи поєднується з туризмом, насамперед, з екотуризмом, з екологічним вихованням, відпочинком в природі. Людина в національних парках зберігає природу і водночас спілкується з нею, пізнає її закони. В багатьох країнах національні парки е своєрідними символами країни, місцями, де виховується любов до природи і бажання її захистити, зберегти. В Україні ці парки називаються "національні природні парки". На відміну від заповідників, більша частина території національних парків, як правило, доступна для відвідувачів. У парках надаються спеціальні послуги для туристів. Вони забезпечуються місцями ночівлі, обладнуються туристичні маршрути, по яких видаються спеціальні путівники. Разом з тим, вживаються спеціальні заходи щодо зменшення антропогенного навантаження на територію, Частина території національних парків може продовжувати використовуватися в сільському та лісовому господарстві способами близькими до тих, які існували до їх створення.. Національні парки відіграють велику роль у екологічному вихованні, яке є одним із важливих завдань парків. У них створюються музеї природи, де проводиться ознайомлення з природою парку та заходами по її збереженню. Як і в заповідниках, в національних парках проводиться постійне вивчення їх природних комплексів.

Парки є поліфункціональними за своїм призначенням, тому в національних природних парках, в т.ч. в парках України, проводиться функціональне зонування території. При цьому виділяються території з різними завданнями і, відповідно, з різним режимом. Найбільш сувора охорона природних комплексів забезпечується в заповідній зоні, де заборонене господарське використання природних ресурсів. Не дозволяється тут, за рідкісними винятками, і перебування людей. У зоні регульованої рекреації охорона поєднується з відвідуванням, яке регламентується. Переважно в цій зоні прокладаються туристичні маршрути. Переміщуватись по них відвідувачі парку можуть як самостійно, так і в супроводі співробітників парку. Місця проживання і обслуговування відвідувачів парку виділяються в зону стаціонарної рекреації. Частина території парку, де експлуатація природних ресурсів проводиться з незначними обмеженнями, виділяється у господарську зону. При веденні господарства тут необхідно дотримуватись норм збереження екологічного стану.

Станом на початок 2001 р. в Україні створено 11 національних природних парків. П’ять з них знаходиться в Карпатах (Карпатський, "Синевир", Вижницький, "Сколівські Бескиди", Ужанський). Поблизу західних кордонів України знаходиться ще два національних парки — Яворівський та Шацький. На Поділлі, в межах Хмельницької області, створено національний природний парк "Подільські Товтри". На Лівобережній Україні до 1999 р. існувало всього два національних парки — Азово- Сиваський (Херсонська область) та "Святі Гори" (долина Сіверського Донця в північній частині Донецької області).

На крайній півночі Сумщини на кордоні з Російською Федерацією знаходиться Деснянсько-Старогутський НПП. Це перша природ- но-заповідна територія такого рангу на Ліво-бережному Поліссі і в Сумській області.

Сучасний рельєф території парку обумо-влений дією двох основних чинників. Найбільшого впливу завдали льодовики, особливо Дніпровський, який пройшовши тут, злизав, вирівняв величезні простори. Більш пізні льо-довики вже не досягали цієї території, але, коли танули, їхні води переносили і відкладали тут величезні маси піску. Так утворилося Полісся. Другим істотним чинником була діяльність Десни. Русло її не лишалося на місці. Весь час під дією сил, викликаних обертанням Землі навколо своєї осі, воно поступово зміщалося зі сходу на захід, залишаючи по собі одну за одною піщані злегка хвилясті рівнини — тераси, загальна ширина яких сягає сорока кілометрів. Сумісна дія льодовиків та річки Десни сприяли формуванню вирівняної, значною мірою заболоченої рівнини, так званого Деснянського Полісся. Сучасна геологічна дія Десни найкраще виражена в заплаві - місцевості, що заливається весняними водами. Тут утворилися численні озера, стариці та протоки, в притерасній частині над оточуючою місцевістю здіймаються дюнні підвищення, вкриті деревною рослинністю.

В двох частинах, на які можна поділити територію парку - Придеснянській та Старо- гутській, рослинність сформувалася на рельєфі, пов’язаному відповідно з дією Десни та льодовика. Низинні, малородючі, в значній мірі заболочені піщані землі було не доцільно інтенсивно використовувати для землеробства. Тому і збереглися тут природні комплекси.

В дрімучих лісах Старогутської частини парку знаходили собі притулок від гонитв різноманітні релігійні секти. В роки останньої війни ці ліси стали надійним прикриттям численних партизанських загонів. І саме на місці колишнього партизанського табору в 1972 р. біля села Стара Гута було створено заказник місцевого значення. Через 15 років тут вже створений, а в 1990 р. розширений заказник загальнодержавного значення “Старогутсь- кий”. Згодом значну частину земель Старогут- ського лісового масиву було зарезервовано під заповідник. З часом стало зрозуміло, що значно раціональніше створити тут національний природний парк. Він був створений Указом Президента в лютому 1999 р. В його межах вдалося взяти під охорону частину заплави річки Десни. Ввести абсолютно-заповідний режим, який мав би бути на території заповідника, на Придеснянській частині парку практично неможливо, оскільки ця місцевість інтенсивно використовується для рекреації, тут розміщені також значні площі кормових угідь.

У Старогутській та Придеснянській частинах рослинний та тваринний світ, як і природні умови, є різними.

Старогутська ділянка національного при-родного парку вкрита переважно лісовою рос-линністю з купиново-осоковими болотами в улоговинах давніх та луками в заплавах сучасних річок. Рослинність Старогутської ділянки парку за десять тисяч років з часу останнього зледеніння пройшла кілька стадій розвитку. Встановити такі стадії допомогли консервуючі властивості торфу. З року в рік на болотах відкладаються його нові й нові шари. При цьому кожний новий шар поглинає і пилок рослин, який потрапив сюди з суходільних ділянок та лук. Пилок кожного виду має особливий малюнок оболонки. За його складом та співвідношенням у різних шарах торфу можна скласти хронологію розвитку рослинності. Саме в такий спосіб було встановлено, що раніше на півночі Сумської області зростали березово- соснові та соснові ліси, значна територія була зайнята луками. З часом луки заросли лісами, де вже пануючою породою стала сосна. Лише в цей час з’являються широколистяні породи, а пора найбільшого їх розвитку в цій місцевості припадає на середину післяльодовикового періоду.

Нині в Старогутському лісовому масиві переважають соснові ліси. Це типові для Полісся рослинні угруповання. Соснові ліси, як правило, приурочені до бідних піщаних грунтів, які на Поліссі займають великі площі. В багатших грунтових умовах зростає кількість широколистяних дерев і утворюються мішані та широколистяні ліси. Сосна здатна рости в цих умовах навіть швидше, ніж на бідних грунтах, але широколистяні види витісняють її. Насіння сосни не може проростати крізь товстий шар листяної підстилки, а ті молоді сходи, які все ж з’являються, гинуть від нестачі світла — сосна одна з найбільш світлолюбних деревних порід. Таким чином, в оптимальних для сосни умовах соснові ліси, як правило, не формуються. На піщаних сухих місцях і сфагнових болотах конкурентів у сосни немає. Тут знаходиться ценотичний оптимум виду — місце, де він формує рослинні угруповання. Жодна поширена у нас деревна порода не здатна рости в таких суворих умовах. Працівники лісового господарства дуже високо цінують швидкий ріст, добру якість та високий вихід деревини з соснових насаджень, тому висаджують її на місцях її екологічного оптимуму — більш багатих піщаних грунтах, де раніше були мішані та широколистяні ліси. Нині в цих соснових культурах часто значну роль у формуванні деревостану відіграють широколистяні породи і формують другий ярус. При заповіданні на таких місцях будуть йти відновні процеси. Сосна поступово буде випадати з деревостану і через кілька перехідних стадій сформуються широколистяні ліси.

Під наметом сосни на килимі зелених мохів покрив утворюють чорниця та брусниця. Чорниця краще себе почуває на більш багатих та зволожених, а брусниця поширена переважно на бідних грунтах. У Старогутських лісах її багато на узліссях та по окраїнах сфагнових боліт. Кожного року рослини рясно всипані ягодами. Іноді трапляються неврожаї, які викликані пізньовесняними заморзками, до яких чутливі квіти та бутони рослин. Ягоди цих мешканців півночі мають лікарські властивості, містять велику кількість вітамінів. Кожен, хто куштував їх, відзначає приємний тонізуючо-кислуватий смак брусниці та солодкуватий, дещо в’яжучий - чорниці. Брусниця та чорниця вступають в симбіоз з грибами і так набувають здатність зростати на бідних грунтах. Тонкі довгі нитки грибниці значно збільшують площу кореневої системи цих рослин і більше засвоюють поживних речовин з грунту. В обмін на поживні елементи гриби від рослин отримують органічні речовини, яких самі не виробляють. В умовах забруднення важкими металами та радіонуклідами ця здатність рослин обертається на шкоду. Разом з поживними речовинами потужна коренева система в “співпраці” з грибами вбирає також забруднюючі речовини. Чим бідніший грунт, тим більш інтенсивно відбувається накопичення шкідливих речовин. У рослинах їх може міститися більше, ніж у грунті.

На Поліссі склад трав’яного покриву в лісах значною мірою визначається зволоженістю грунту, тобто рівнем залягання фунтових вод. Так на більш зволожених ділянках чорниця поступово витісняється молінією голубою - злаком, який отримав свою назву за синюватий колір основи стебла та суцвіття під час цвітіння. При збільшенні глибини залягання грунтових вод покрив чорниці розріджується, а потім і зовсім лишаються лише окремі фупи рослин. Тут царство зелених мохів. Найбільш поширені серед них плевроцій та дикран. Безліч тоненьких, немов ниточки, рослин моху утворюють щільний смарагдовий килим, такий густий та щільний, що через нього важко пробитись проросткам фав та дерев. Маленькі ні-жні рослини моху в своїй масі визначають, кому тут рости з рослин. Найбільше поширені в таких лісах кореневищні рослини, такі як куничник — високий злак, або всім відома конвалія. Накопичені за сезон і відкладені в кореневищах поживні речовини дають змогу молодим пагонам цих рослин наступної весни пробитися крізь килим мохів. А от вероніка лікарська стелиться по моховому килиму, крізь який пробивається до землі вже коріння. Таким же чином зростає і плаун булавовидний.

Шнуровидне, вкрите дрібненькими листочками стебло плауна, стелиться серед мохів. Довжина його сягає кількох метрів. Від нього відходять і ростуть вгору більш розгалужені, висотою близько десяти сантиметрів гілочки. Після двох-чотирьох років життя на верхівках вертикальних гілочок на довгих, вкритих лусками ніжках формуються спороносні колоски. Більш рідкісні плауни з роду діфазіаструм, які занесені до Червоної книги України, також зростають у соснових лісах зеленомохових, але поводяться дещо по-іншому. їхні видовжені пагони стеляться по-під моховим шаром іноді у верхньому шарі грунту на глибині до двох сантиметрів. Над мохом здіймаються багаторічні вертикальні пагони з спороносними ко-лосками та розміщеними горизонтально гілочками. Плауни — спорові рослини, одні з найдавніших у світі наземних рослин.

Рослини знайшли ще один спосіб співіснувати з мохами. Злаки (костриця овеча, келе- рія сиза) та еремогоне скельна з родини гвоздичних формують щільні дернинки і в такий спосіб витісняють мохи. Пристосувалися до умов зростання на моху також дзвоники персиколисті, гвоздика несправжньорозчепірена, суниці лісові, сон широколистий та багато інших видів. Загалом соснові ліси зеленомохові відзначаються багатим флористичним складом, і старі корінні деревостани, що відносяться до даної асоціації, занесені до Зеленої книги України.

Дубові ліси в Старогутській частині мало- поширені. їх загальна площа ледь перевищує двісті гектарів. Це переважно старі, віком понад сімдесят років, деревостани. В підліску, крім звичайної в таких лісах ліщини, трапляються більш вологолюбні види: черемха та калина, вказуючи на значне зволоження таких лісів, що в цілому типово для Полісся. Значну участь у формуванні підліску часто відіграє крушина, нагадуючи, що ми знаходимося на півночі. З першого погляду впадає в очі дещо бідний у видовому відношення трав’яний ярус цих лісів. Домінує найчастіше осока волосиста, часто з домішкою зірочника ланцетовидного, конвалії звичайної, куничника очеретяного. Зовсім мало в цих лісах копитняка, яглиці звичайної, медунки темної, переліски багаторічної — видів, характерних для широколистяних лісів. Ці факти свідчать про бідні грунтові умови формування цих лісів. Підтверджує це також висока чисельність бореальних видів — одинарника європейського, веснівки дволистої, папоротей. Весняні ефемероїди в Старогутській ділянці парку поширені мало з тих же причин бідності грунтів. Адже вони в процесах життєдіяльності використовують значну кількість мінеральних речовин і тому в широ-колистяних лісах відіграють величезну роль у кругообігу мінеральних речовин.

Лісові угруповання Деснянсько-Старогутського НПП є не лише осередками унікального різноманіття флори та фауни, а ще й відіграють значну екологічну роль. Ліси – це запорука стабільності клімату, затишку, прозорості джерел та веселого дзюрчання струмків, повноводності малих й великих річок, збереженості грунтів, мальовничості та багатоликості краєвидів.

Лісові масиви є надійними берегинями природних комплексів насамперед там, де вони існують довго. Рік за роком. Десятиріччя за десятиріччям. У природних умовах це можливо лише тоді, коли до складу лісу входять дерева різного віку. В такому випадку, як і в людському суспільстві, старші покоління поступово змінюються молодшими. Мелодійний шум зеленого килиму не лише не припиняється ні на хвилину, а й триває віками.

Процес, який забезпечує довготривале й стійке існування лісів на зайнятій ними території без будь-якого втручання людини, називається природним відновленням. У заповідниках, національних парках, деяких заказниках природне відновлення повністю “витісняє” штучне і стає основним механізмом, від якого залежить майбутній стан лісів. Те, що на природно-заповідних об’єктах надають перевагу природному відновленню, обумовлено рядом причин. По-перше, при ньому не відбувається руйнації чи пошкодження таких важливих абі-отичних компонентів лісових екосистем, як мікроклімат, підстилка, грунти. По-друге, зберігаються всі біотичні складові лісу - трави, чагарники, мікроорганізми, гриби, тварини тощо. Взагалі не порушується сформований в екосистемі кругообіг речовин та енергії. По-третє, кожне нове покоління лісів, утворене шляхом природного відновлення, порівняно з попереднім, є більш пристосованим до умов оточуючого середовища. Воно не лише відтворює й зберігає, а часто навіть підсилює всі корисні властивості лісу.

Є два різновиди природного відновлення дерев: вегетативне і насіннєве. Останнє зустрічається частіше. Насіннєве природне відновлення лісів — це складний та багатоступеневий процес. Його важливими початковими етапами є утворення на дорослих деревах квіткових бруньок, потім — цвітіння, запилення, формування насіння і плодів. Успішність проходження всіх цих стадій у значній мірі залежить від стану материнських особин. Якщо материнські дерева дуже молоді або старі, пригнічені внаслідок затінення чи низької родючості грунтів — сподіватись на добрий врожай насіння тоді не доводиться, і — навпаки. Кількість і якість насіння, що утворилося, також суттєво залежить від температури повітря та грунтів, режиму і кількості опадів, напрямку вітру, особливо під час квітування, впливу шкідників тощо.

Після дозрівання плодів, звичайно наприкінці літа, починається їх поширення. Цей процес триває й восени та взимку. Плоди та насіння підхоплюються повітряними потоками, водою, птахами, тваринами — і часто опиняються за кілометри від материнських особин. Майбутнє насіння в значній мірі залежить від того, як йому поталанить на етапі поширення. Сувора доля часто вирішує так, що якісне насіння опиняється в несприятливих умовах і не дає сходів, і навпаки.

Плоди деяких порід (наприклад, клена, ясена) містять недорозвинені зародки, тому відразу після того, як вони потрапляють в фунт, не можуть прорости. Таке насіння мусить обов’язково “пережити” ще період спокою та пройти сфатифікацію при низьких температурах.

Ще одним з важливих етапів природного відновлення лісів є проростання насіння. Воно в більшості порід починається навесні. Оптимальною для проростання є температура повітря від 5° до 35° С і вологість грунтів 50-70%. Особливо сприятливі для даного процесу ділянки, розташовані біля підніжжя вивалених дерев, оскільки тут звичайно відсутні підстилка і фави, а грунти дуже рихлі, аеровані.

Молоді сходи деревних порід, подібно до немовлят, дуже тендітні, беззахисні. Вони мають м’які тканини і тому вразливі до несприятливих погодних умов, впливу інфекцій та шкідників. Багато сходів (інколи до 95%) гине протягом перших ДВОХ-фЬОХ місяців.

Ті особини МОЛОДОГО покоління деревних порід, які пережили перші і дуже складні роки свого життя, переходять до категорії дрібного підросту. До цієї фупи відносять деревця віком від 3 до 10 років і заввишки до 50 см. Незважаючи на його незначний розмір та вік, дрібний підріст є ключовою фазою в процесі відновлення лісів. Кількість і якість підросту, з одного боку, відображують успішність проходження всіх попередніх етапів лісовідновлюва- льного процесу, з другого — є своєрідним люстерком, в якому можна побачити майбутнє лісу.

Кількість дрібного підросту на ділянках відновлення звичайно обчислюється сотнями й тисячами штук на гектар. Вона значно перевищує кількість особин на одиницю площі у дорослих деревостанах і не нею обумовлюється відновлення лісів. Майбутній стан лісових екосистем у більшій мірі залежить від життєздатності особин. Дрібний підріст у цьому відношенні дуже різниться. Високоякісний підріст міцніший, вищий, має більший діамеф стовбура, більшу кількість та площу листків, швидше росте.

Диференціація за класами якості відбувається під впливом, насамперед, освітлення під пологом лісу, зімкнутості фав’яного ярусу, родючості і вологості фунтів. Особини низької життєздатності з часом гинуть, а високої — виходять з ярусу фав й переходять до категорії великого підросту, і далі — до ярусу деревостану. Таким чином, наступає їх “черга” утворювати лісове шафо, під яким росте і розвивається молоде покоління лісоугво- рюючих порід — сходи, дрібний та великий підріст.

За віком дорослі деревостани поділяються на декілька фуп: жердняки, середньовікові, достигаючі, стиглі та перестиглі. Характерною рисою деревостанів у стадії жердняку є те, що вони мають високий приріст у висоту і дуже незначні за діамефом. Зовні вони дійсно мають вигляд жердин. Середньовікові ліси відрізняються початком процесу утворення насіння і плодів. Пристигаючим властиві висока продуктивність плодоношення та активний ріст як у висоту, так і за діамефом. На цій стадії в лісах швидко накопичується запас деревини. В стиглих деревостанах активність всіх процесів життєдіяльності уповільнена. Перестиглі дерева поступово починають хворіти, всихати, і нарешті - гинуть, звільняючи місце для молодших поколінь.

Внаслідок боротьби за існування в дорослих деревостанах на кожній із згаданих стадій розвитку (особливо в жердняках) відмирають найпригніченіші особини. Внаслідок цього природного проріджування в лісових екосистемах з віком зменшується кількість дерев. У стиглих лісах їх кількість рідко перевищує 1500 шт. на 1 га.

Найбільш активно в лісах Деснянсько- Старогутського НПП проходить природне на-сіннєве відновлення дуба звичайного, клену госфолистого, сосни звичайної та берези. Підріст дуба накопичується під пологом соснових, сосново-дубових та дубових лісів. Важливу роль у відновленні цієї породи відіфає сойка. Вона активно поширює жолуді по всій території. Молоді дубки в лісі розміщуються фупами, що значно підвищує їх шанси на виживання, адже згуртованим колективом завжди легше вирішувати будь-які проблеми. В складі популяцій переважають (від 57 до 67%) особини низької життєздатності.

Відновлення клена, порівняно з дубом, проходить в умовах з вищою родючістю грунтів. Підріст клена відмічений під пологом сосново-дубових, дубових, березових лісів. Переважають (до 90%) рослини найнижчої життєздатності. Таким чином, в умовах Деснянсько- Старогутського парку є всі можливості для збереження природним шляхом лісів з участю дуба та клена. Перешкодою в цьому є не кількість, а якість підросту цих порід.

Низька якість молодого покоління дуба пояснюється, насамперед, невисокою освітленістю під пологом лісу. Вона в 3-5 разів нижча за оптимальну. Це в поєднанні з невисокою родючістю грунтів є причиною і низької життєздатності підросту клена.

Можна припустити, що в майбутньому на окремих ділянках лісу відбудеться зміна порід. Сосна, як основна лісоутворююча порода, змі-ниться дубом. Але цей процес почнеться не раніш як через 40-50 років, коли сучасні соснові деревостани досягнуть віку перестиглих і почнуть поступово відмирати, звільняючи територію для молодших поколінь.

На території парку відмічене насіннєве природне відновлення берези. Молоді берізки тримаються здебільшого на відкритих ділянках парку - вирубках, узліссях. Підріст берези має високу якість, швидко росте.

Під наметом молодих берізок находить притулок, рятуючись від різких коливань тем-ператури повітря та фунту, заморозків та інших несприятливих явищ природи, молоде покоління сосни. Отже, природне відновлення соснових лісів проходить за класичною схемою, в якій береза плекає молоді сосонки. Перешкоджає успішному відновленню берези та сосни високе покриття фав’яного ярусу, що зменшує як кількість, так і якість підросту цих порід.

У лісах парку також зареєсфовано насіннєве природне відновлення ясена звичайного, липи серцелистої, клена польового, фаба звичайного. Дрібний підріст цих порід представлений поодинокими, дуже пригніченими особинами. Вони не мають жодних шансів на вихід з ярусу фав у ярус деревостану.

Крім насіннєвого, в умовах Деснянсько-Старогутського НПП відбувається й вегетативне природне відновлення лісу — поростю від пеньків чи стволів, кореневими паростками тощо. Зрубування дерев, пожежі, знищення листя шкідниками та пошкодження заморозками, вплив копитних тварин — все це чинники, які стимулюють процеси вегетативного відновлення лісу.

Стан особин підросту вегетативного похо-дження та його перехід у ярус деревостану, як і особин насіннєвого походження, в значній мірі залежить від умов освітленості, родючості фунтів та щільності фав’яного ярусу. Молоде покоління деревних порід вегетативного походження на початкових етапах свого розвитку тісно пов’язане з материнськими особинами. Воно, поки не утворить власну кореневу систему, живиться за рахунок материнської. Це значно полегшує виживання порослевого покоління в умовах лісових екосистем та є головною причиною більш високої швидкості його росту. Однак, швидкий ріст дерев вегетативного походження не є фивалим, крім того, вони часто бувають вражені фибковою інфекцією. Все це зменшує продуктивність вегетативних деревостанів та якість їх деревини. В умовах Деснянсько-Старогутського парку вегетативне природне відновлення, порівняно з насіннєвим, відіграє незначну роль і представлене на невеликих площах. Ним під- фимується існування лісів з вільхи чорної, липи серцелистої, осики та берези.

Отже, в лісах Деснянсько-Старогутського НПП природне відновлення проходить досить успішно. Нині є всі передумови не лише для збереження, а навіть для розширення природним шляхом площ високопродуктивних і унікальних лісів, існування яких до створення парку в значній мірі підфимувалось за рахунок штучного лісовідновлення. Якщо сьогодні окремі ділянки лісу несуть значний відбиток “штучності”, то з часом механізм природного відновлення ліквідує всі риси, властиві лісам, створеним людиною. Поступово загальний вигляд і характер функціонування лісів Деснянсько-Старогутського НПП стане максимально відповідати нашим уявленням про дикі лісові екосистеми. Це ще більш підсилить їх роль як об’єктів охорони та як гарантів довгофивалого і стійкого існування всіх природних комплексів Сумщини.

В Старогутській частині парку можна по-знайомитися також з болотами. Вони утворилися при надмірному зволоженні, яке спостерігається тут більшу частину вегетаційного сезону. Деякі вчені обов’язковим афибутом болота вважають шар торфу в фунті хоча б двадцять-двадцять п’ять сантимефів товщиною. Рослинний покрив боліт в найбільшій мірі залежить від кількості і якості води. Всі основні екологічні режими на болоті в значній мірі залежать від стадії його розвитку. Починається болото формуватися в глибокій улоговині з слабкою течією або взагалі замкнутій. Поки болото формується в такій улоговині, воно живиться водою, що стікає з схилів і збагачується мінеральними елементами і киснем. Утворюються так звані низинні або евтрофні болота. В Старогутській ділянці парку такі болота поширені в заплаві річки Улиця. Рослин-ний покрив на них утворюють очерет звичайний, осоки гостра та висока. В плакорних умовах евтрофні болота формуються на території парку в улоговинах давніх річок. Вода тут менш проточна і стоїть довше. Домінант таких боліт — осока ситничковидна. Щоб забезпечити собі кращий рівень аерації і тепла, формує купини, висота яких сягає 40-50 см.

Відкладаючи шар торфу, болото здіймається над берегами. Доля стікаючої з берегів води зменшується, а доля атмосферних опадів в живленні болота збільшується. Течія упові-льнюється. Все це призводить до поступового збіднення субстрату мінеральними елементами, зменшення насиченості води киснем, збільшується обводненість. Поступово продуктивність болота падає, зменшується надходження відмерлих часток на поверхню субстрату. Між купинами поселяються мохи; спочатку зелені гіпнові, а потім і сфагнові, які раніше не могли пробитися через товстий шар відмерлих частин рослин. За рахунок більш активного відкладання торфу мохами, купини вирівнюються, поселяються кореневищні види осок: пух- натоплодна, пухирчаста. Болото стає перехідним, а потім і верховим, коли досягає максимального розвитку. Так поступово перші ролі в формуванні рослинного покриву на болотах переходять до сфагнових мохів. Вони активізують процеси торфонакопичення і суттєво впливають на набір видів вищих рослин.

Килим, який утворюють сфагнові мохи, такий же щільний, як і килим зелених мохів, але має зовсім інші властивості. Перша відмінність відразу впадає в очі. Сфагни мають білуватий колір, іноді бувають червонуватими або буруватими. За це їх називають білими мохами. Причина білуватого кольору в будові тіла сфагнів. Воно утворене переплетеними тяжами живих зелених та значно крупніших мертвих порожніх клітин. Вони виконують функцію поглинання та утримання води. Ми підійшли безпосередньо до другої відмінності сфагнових мохів. Здатність поглинати вологу у сфагнів фантастична по досконалості. Одна вагова частка цих мохів здатна поглинути і утримати до двадцяти-двадцяти п’яти вагових час-ток води. Це властивість ідеального пе-рев’язувального матеріалу, який до того ж має бактерицидні властивості. З цією метою сфагни використовуються народами півночі. їх також кладуть у дитячі ліжка. Третя суттєва відмінність полягає в тому, що якщо в зелених мохів приріст біомаси приблизно дорівнює мінералізації відмерлих решток, то у сфагнів лише незначна частина органічної речовини мінералізується. Наростаючи верхівками, сфагни поглинають все, що потрапило на їхній килим, тому рослини, які не спроможні дати приріст більший, ніж у мохів, приречені. В такий спосіб мохами визначається видовий склад болотних ценозів.

Сфагни створюють кисле середовище. Воно, як і нестача кисню, сприяє накопиченню немінералізованих рослинних решток. В екст-ремальних умовах кислотності при нестачі мі-неральних речовин лише деякі вищі рослини спроможні переростати сфагни. До них відно-сяться осока пухнатоплодна, шейхцерія болотна, журавлина болотна, пухівка звичайна, анд- ромеда багатолиста.

По території Старогутської ділянки парку протікає дві річки: Уличка та Чернь. Це малі річки притоки Знобовки. Уличка дешо більша за Чернь. Її заплава зазнала певної антропогенної трансформації. На частині заплави було проведено осушувальні роботи, випрямлене русло. Луки в заплаві використовуються як сіножаті, рідше на них випасають худобу. Проте в цілому можна говорити про гарну збереженість заплави в межах парку.

Сильно звивисте русло Улички на метр- півтора врізане в круті береги. За рік буває кілька повеней: весною і восени. Живлення річки в основному відбувається за рахунок боліт, тому навіть у літню спеку вода залишається прохолодною.

В поперечному профілі заплав річок виді-ляють прируслову, центральну та притерасну частину. Прируслова частина дещо піднята, оскільки під час повеней тут відкладається на-носний матеріал, переважно пісок — так званий алювій. Тут сухіше, чому також сприяє природний дренаж за рахунок врізаності русла. Формуються на прирусловому валу луки костриці червоної та мітлиці тонкої. На них зростають види сухих місць: гвоздика дельтовидна, очиток їдкий. Значна участь дзвінця малого — напівпаразитного виду свідчить про низьку продуктивність цих лук. На місцях з значною кількістю алювію трапляються мініатюрні грижник голий, псаммофілієла мурова, моховинка лежача. В центральній частині заплави поширені справжні луки з домінуванням тонконога лучного, де висока участь лучних злаків - костриць червоної та лучної, тимофіївки лучної, грястиці збірної. У цій частині заплави великі площі займають торф’янисті луки з домінуванням щучника дернистого. Вони відзначаються вже більшою зволоженістю. Тут поширені гребінник звичайний, гадючник в’язолистий, гравілат річковий, жовтець їдкий та ін. Притерасна частина заплави заболочена. Рослинність тут представлена осоковими болотами, домінантами на яких виступають осоки гостра, здута, пухирчаста, рідше очерет звичайний. Значні площі тут займають вільхові ліси.

Течія в Уличці досить стрімка. Цим пояс-нюється бідність водної рослинності. Русло на ділянках з стрімкою течією заростає елодеєю канадською, а на більш тихих та глибоких ділянках трапляються угруповання глечиків жовтих. Береги заростають смугами осоки гострої, лепешняка великого.

Зовсім інший характер має заплава річки Чернь. Людською діяльністю вона мало змінена і практично повністю вкрита вільшняками. В затіненому руслі мало водних рослин. Лише незначні площі в заплаві зайняті луками та чагарниками. Вчені вважають луки в лісовій зоні, за невеликим виключенням, антропогенними утворами. Без підтримання сінокосінням та випасанням луки заростають чагарниковою та деревною рослинністю. Прискорюють процеси заростання кабани, підриваючи дернину.

На місці торф’янистих та заболочених лук спочатку формуються чагарники з верб попелястої, тритичинкової та інших, а згодом тут вже стоять вільхові ліси. На більш сухих ділянках поширюється береза. Верби та березу називають деревами-піонерами. їм притаманні значна насіннєва продуктивність, легке летюче насіння, вони швидко ростуть і не відзначаються довговічністю.

Заростання лук лісом ні в якій мірі не вказує на повну залісненість великих територій у доісторичні часи. В заплавах малих річок лучна рослинність частково підтримувалася діяльністю бобрів. Вона вивчалася в недавніх дослідженнях у заповіднику “Брянський ліс”. Свою загату бобри використовують, доки не вичерпаються кормові ресурси. Потім поселення бобрами залишається, загата руйнується, і на місці затоки з угрупованнями водної рослинності формується лука, яка через десять — тридцять років заростає лісом. З часом знову тут оселяються бобри. Відбуваються циклічні зміни рослинності. Лучні ділянки підтримуються також вітровалами, пожежами, котрі накладаються на природні процеси старіння та відмирання деревостанів, а також діяльністю великих ссавців: зубрів, мамонтів, оленів, лосів, які значно пошкоджували підріст дерев, живлячись ним.

Коли потрапляєш в заплаву Десни, сповнює велич могутньої ріки. Заплава на кілометри розкинулася від лівого корінного берега, утвореного піщаними наносами і вкритого со-сновими лісами, до правого, котрий є Придес- нянською вододільною рівниною з виходами крейдяних порід на схилах до ріки. Вкривають ці схили широколистяні ліси з дубом, липою та кленом.

Річкові заплави відносно молоді утвори, тут під дією води відбуваються інтенсивні процеси вимивання та відкладання різного за величиною частинок та походженням матеріалу. Найбільш активно ці процеси відбуваються під час весняних повеней.

Заплавна рослинність належить до інтразональної, оскільки місцеві екологічні умови, пов’язані з діяльністю річки, превалюють над зональними, пов’язаними з широтою географічною місцевості. Часте чергування сухих та зволожених екотопів сприяє поширенню видів з південними ареалами на північ та з північними - на південь.

Швидкість течії в річці значною мірою впливає на розвиток водної та прибережноводної рослинності. Вздовж берега вона поширена в місцях з повільною течією. В її складі мало видів, плаваючих на поверхні: водяного різака алоевидного, жабурника звичайного, ряски малої та інших. Найбільше поширені тут глечики жовті, латаття біле — рослини з плаваючим листям - та занурені рослини кушира темно- зеленого, рдесників. Найбільшого розвитку прибережно-водна рослинність досягає в старицях.

Глибокі, проточні під час весняної повені стариці заростають з берегів. Тут ціле царство водної рослинності. Водна поверхня часто на десять-п’ятнадцять метрів від берега вкрита глечиками жовтими, лататтям сніжно-білим, між якими поширені жабурник звичайний, водяний різак алоевидний. У таких старицях зустрічаються рідкісні, занесені до Червоної книги України сальвінія плаваюча, плавун щитолистий, водяний горіх плаваючий. Вони часто утворюють угруповання, що вкривають значні площі. Ці угруповання занесені до Зеленої книги України і охороняються.

В прибережній смузі рослинний покрив значною мірою залежить від інтенсивності дії водних потоків та відкладання алювію. В прибережній смузі, особливо на поворотах русла і косах, де утворюються пляжі, така діяльність річки проявляється особливо чітко і не лише в період повеней, а й протягом літа при коливаннях рівня води. Тут формується розріджений покрив з специфічних для таких місцезростань видів рослин: смикавець бурий, ситняг яйцевидний, остудник голий, моховинка лежача, вероніка джерельна, гірчак перцевий та інші. На більш підвищених ділянках таких пляжів утворюють зарості верби: шелюга, тритичинкова та попеляста. Поступово такі зарості можуть сформуватися в ліси з тополі білої та в’язу в більш понижених місцях, в яких у трав’яному ярусі значну участь має ожина сиза.

В частинах заплави, де русло пряме, по його краях формуються прируслові вали. На їхніх верхівках часто поширені сухі остепнені луки з переважанням мітлиці виноградникової, тонконога вузьколистого. У їх травостої значна участь ксерофільних елементів. Такі луки від-носять до остепнених. В більш знижених вирі-вняних місцях, де поряд з піщаними відкладається значна частина мулистих часток, формуються луки з домінуванням довго- кореневищних високих злаків: пирію повзучого, стоколосу безостого, іноді з участю досить рідкісного злаку — тростяниці кострицевидної.

Центральна частина заплави Десни в межах парку відзначається зниженим характером, що позначається на рослинному покриві. В окремих частинах заплави добре виражені видовжені гриви та западини — результат дії Десни. Переважають тут у центральній частині заплави болотисті луки та болота, приурочені до западин. На них домінують, по мірі збільшення зволоження, осоки гостра та омська, лепешняк великий. В таких ценозах значного поширення набувають вологолюбні види: калюжниця болотна, плакуни верболистий та прутовидний, ситняг болотний, чина болотна, вех широколистий, живокіст лікарський. Ділянки, які не викошуються, в зниженнях заростають чагарниками. Переважає верба попеляста, поширена верба тритичинкова. Зрідка трапляються верби мирзинолиста та розмаринолиста. Ближче до чагарників тримається висока рослина з яскравими жовтого кольору суцвіттями жовтозілля татарське.

Невисокі, часто плескаті, гриви вкриті справжніми та, в більшій мірі, торф’янистими луками. На перших домінують типові лучні злаки: костриця лучна, тонконіг лучний, домінантом других виступає щучник дернистий. Ці луки багаті різнотрав’ям, серед якого королиця біла, конюшина лучна, родовик лікарський, чина лучна.

Познайомившись з територією парку, його рослинним покривом, можна виділити ряд особливостей даної території. Оскільки парк розміщений на крайній півночі території України, його флора збагачена північними видами, які зростають тут на південній межі свого поширення. Серед них гудайєра повзуча, баранець звичайний, яловець звичайний. Тут також поширені характерні для півночі рослинні угруповання — оліготрофні та мезотроф- ні болота з характерними видами: андромедою багатолистою, багном звичайним, журавлиною болотною. По сухих піщаних дюнах у Старо- гутській частині парку зустрічається борідник паростковий. Водночас Деснянсько-Старогутський НПП знаходиться на сході Українського Полісся. З таким його географічним положенням пов’язані певні особливості в рослинності та флорі: широке поширення евтрофних боліт з домінуванням осоки ситничковидної, участь липи серцелистої у формуванні деревостану дубових лісів. Натомість відсутній граб, який виконує таку функцію в більш західних регіонах. Поодиноко в парку зустрічаються інші види з західним поширенням: щитник австрійський, підмаренник посередній, булавоносець сіруватий. До особливостей рослинності парку можна віднести значне поширення на його території соснових лісів молінієвих.

Природоохоронна цінність заповідних об'єктів, як правило, виражається кількістю чер-вонокнижних, регіонально рідкісних видів і рідкісних рослинних угруповань. Нині з території парку відомо дев’ятнадцять видів вищих судинних рослин, занесених до другого видання Червоної книги України. В основному, це види бореального комплексу. У систематичному відношенні серед них чотири види спорових рослин: баранець звичайний, плаун колючий, діфазіаструм Зейлера та сальвінія плаваюча. Серед покритонасінних - верби чорнична та Старке, лілія лісова, шолудивник королівський та вже згадувані водяний горіх плаваючий та плавун щитолистий. Слід також назвати орхідеї: любки зеленоквіткову та дволисту, коручки чемерниковидну та темно-червону, гніздівку звичайну, пальчатокорінники Фукса, м’ясочервоний та травневий і, звичайно, гудайєру повзучу.

На території парку зростає ЗО видів з тих, що охороняються на території Сумської області. Тут деякі з них утворюють угруповання (глечики жовті, журавлина болотна, багно звичайне, верес звичайний), значні зарості (образки болотні, гірчак зміїний, плаун булавовидний, цикута отруйна, чемериця Лобелієва) або мають високу чисельність в окремих ділянках парку (яловець звичайний, авран лікарський, валеріани болотна та пагононосна, воронець колосистий, дзвоники персиколисті, сон широколистий). Рідко на території парку трапляються також занесені до даного списку буяхи, зубниця бульбиста, півники сибірські, золототисячник звичайний, тирлич звичайний, сон- цецвіт яйцевидний, первоцвіт весняний.

З рідкісних рослинних угруповань на те-риторії парку присутні вже згадувані корінні соснові ліси зеленомохові та чорницеві, угру-повання з участю або домінуванням водних видів, занесених до Червоної книги України: плавуна щитолистого, водяного горіха плаваючого, сальвінії плаваючої, а також формації латаття сніжно-білого, глечиків жовтих. Цінність даної заповідної території також підвищують регіонально рідкісні рослинні угруповання оліготрофних боліт, евтрофних боліт з домінуванням осоки ситничковидної.

Якщо рослинність Деснянсько-Старогутського НПП відрізняється флористичним ба-гатством, рідкісними угрупованнями та наявністю червонокнижних видів, то тваринний світ парку взагалі, в своїй більшості, є унікальним як для Лівобережжя, так і для всієї території України. Унікальність фауни, особливо хребетних тварин, обумовлена насамперед наявністю трьох десятків видів тварин північного походження, так званого бореального або тайгового комплексу, більшість з яких знаходиться тут на південній межі свого поширення і ніде більше не зустрічається на Лівобережжі. Такі види, як бурий ведмідь, рись, сичик-горобець, волохатий сич, горіхівка — зустрічаються лише тут та в Карпатських горах. А для білого зайця, червоношийого норця, качки свища та вівсянки-дібровника, регіон націона-льного парку є взагалі єдиним місцем мешкання на території всієї України. В той же час, в парку присутні і типові південні та навіть степові мешканці (великий тушканчик, звичайний сліпак, малий норець, лучний лунь, дрохва, польовий щеврик, болотяна черепаха, звичайна квакша тощо), більшість з яких знаходяться тут вже навпаки — на північній межі свого поширення. Взагалі, в ботаніко- та зоогеографічному відношенні територія Деснянсько-Старогутського НПП займає своєрідне граничне "екотонне" положення, що і є причиною присутності тварин тайгового, степового, лісостепового та інших комплексів. Тобто, фауна хребетних парку загалом наближається до фауни перехідної зони, для якої характерне поєднання елементів різного походження.

Про різноманітність та багатство тваринного світу національного парку свідчить знахідка тут 254 видів хребетних. І це не враховуючи біля 40 видів птахів, що відвідують регіон під час кочівель та сезонних міграцій!

Безхребетні парку поки-що спеціально не вивчались, але вже зараз тут знайдено 4 види, занесені до Червоної книги України: п’явку медичну, жука-оленя, махаона, ксилокопу звичайну (бджола-тесляр). З хребетних тварин, що мешкають у НПП, на сьогоднішній день 90 видів мають різні категорії рідкісності в різноманітних охоронних списках (Європейський Червоний список, Червона книга України, список Глобально Вразливих Птахів Європи, список Вразливих Птахів Європи, список Регіонально-рідкісних видів Сумської області). Показовим є те, що тільки червонокнижних хребетних тварин у парку мешкає 27 видів, тобто 17,4% від загальної чисельності. Серед інших природоохоронних об’єктів такого рангу (заповідники та національні парки), що існу-ють в Українському Поліссі, схожа кількість червонокнижних хребетних представлена лише в Шацькому національному природному парку на Волині. Цей факт ще раз підтверджує велику фауністичну та природоохоронну цінність Деснянсько-Старогутського НПП для Полісся України загалом і для Лівобережного Полісся зокрема.
Як рослинний покрив, так і тваринне на-селення Придеснянської і Старогутської ділянок парку мають окремі відмінності, але досить чітко виділяються головні фауністичні комплекси: лісовий, водно-болотний, лучно- степовий та синантропний, що представлені в обох частинах НПП.

Очевидно, що лісові тварини найбільш повно представлені в Старогутському лісовому масиві, який є південним відрогом знаменитих Брянських лісів Росії. Зокрема, з Брянщини іноді заходять до нас бурі ведмеді, рисі, благородні олені. Вільно "порушують кордон" лосі, козулі, дикі свині та вовки. Можливо, недалекі ті часи, коли і лісові велетні зубри зможуть вільно пересуватися по території проектованого українсько-російського біосферного резервату "Брянські і Старогутські ліси". З інших ссавців на лісових ділянках парку можна зустріти білого зайця та горностая (Червона книга України), лісову куницю, лисицю, ласку, білку, вовчків, їжака та численних дрібних мишей і комахоїдних. З дрібних комахоїдних в заболочених вільшняках зрідка зустрічається мала кутора — тваринка, що занесена до Червоної книги України.

Але серед хребетних лісових тварин найбільш численними залишаються пернаті, які населяють різноманітні деревно-чагарникові біотопи парку. Особливо великою є група го-робиних птахів, від пісень яких просто дзвенить ліс у весняний та літній період. Це - різноманітні синиці, дрозди, вівчарики, мухоловки та славки, соловейко, вільшанка, зяблик, звичайна вівсянка, щиглик тощо. До горобиних належать і вже згадані тайгові види - горіхівка, жовтоголовий королик, снігур, чиж, ялиновий шишкар, поширення яких тісно пов’язане з ялиновими насадженнями, що існують у Старогутському лісовому масиві. З ялинами зв’язане життя і надзвичайно рідкісної сови парку - сичика-горобця. Ця найменша за розмірами сова нашої фауни виявлена тільки в північній частині Старогутського лісу на ділянці з насадженнями ялини. А от другий червонокнижний сич — волохатий, зображення якого стало емблемою Деснянсько-Старогутського НПП, трапляється недалеко від боліт на ділянках мішаного лісу з переважанням осики і берези. В таких місцях можна зустріти і білоспинного дятла — теж представника тайгової фауни, що мешкає тут на південній межі ареалу. Інший рідкісний північний дятел жовна віддає перевагу хвойним ділянкам. В його великих дуплах оселяються кажани, вовчки, сичі, сіра сова та рідкісний голуб-синяк. Полюбляє чисті піщані сосняки Старогутського лісу дрімлюга — дуже своєрідний птах, що вечорами полює на комах над галявинами та вирубками, відкривши великого, "від вуха до вуха", рота. Тут також можна зустріти лісового кулика - вальдшнепа, який у сутінках виконує свої токові польоти вздовж лісових доріг та просік протягом всієї весни. Особливе місце в лісових екосистемах парку займають хижі птахи, більшість з яких є рідкісними, а деякі взагалі зникли з регіону. Так, після вирубування старих дерев в урочищі "Острів" Деснянської заплави, в останнє десятиріччя перестали гніздитися червонокнижні ор- лан-білохвіст та скопа. Стали дуже рідкісними великий та малий підорлики, зміє'ід, орел- карлик та осоїд, але вони ще зустрічаються в Старогутських лісах. Чорний шуліка гніздиться в Придеснянській частині парку. Більш-менш звичайними залишаються звичайний канюк, великий та малий яструби. Дуже рідкісним птахом є чорний лелека - найближчий родич всім знайомого чорногуза. Кілька пар лелек оселяються в найглухіших кутках ділянок мішаного лісу поблизу боліт та річкових заплав. Окреме місце в регіоні займають курині птахи — глухар, тетерук та рябчик, що є справжньою окрасою національного парку. Ці типові тайгові птахи зустрічаються на Лівобережній України тільки тут, у Середино-Будському р- ні, і тому підлягають всілякій охороні з боку людини. Токовища глухаря існують лише в ви-сокостовбурних хвойних ділянках Старогутського лісу, а от тетерук та рябчик мешкають і в березово-осикових ділянках Придеснянської частини.

Окрім звірів та птахів, у лісах національного парку можна зустріти різних земноводних та плазунів — гостроморду жабу, зелену ропуху, звичайну квакшу, безногу ящірку веретільницю, звичайну гадюку та червонокнижну змію мідянку. Мідянка та, навіть, веретільниця до цих пір вважаються отруйними і тому часто незаслужено знищуються людиною. В невеликій кількості мешкає в широколистяних ділянках парку трав’яна жаба — північний вид, що знаходиться тут на межі ареалу.

Якщо лісові види переважають у Старогут- ській частині парку, то водно-болотні види, безумовно, найбільш численні в Придеснянсь- 136 кій частині, де вони населяють русло, стариш, заплавні озера, зарості вищої водної рослинності тощо. Основу тут становлять риби (33 види), склад яких визначається іхтіофауною Десни, з русла якої практично всі вони заходять у прируслові водойми під час весняної повені. До численних видів належать щука, плітка, звичайний пічкур, верховодка та окунь. Менше трапляються краснопірка, вівсянка, лин, густера, лящ, карасі, в’юн, налим, судак та йорж. Дуже рідко відмічається стерлядь (Червона книга України), гірчак та вугор річковий. Марена дніпровська, скоріше за все, зникла в середній течії Десни. Ще можна згадати червонокнижного представника круглоротих - міногу українську, яка періодично зустрічається в Деснянських притоках.

Ссавці водно-болотних біотопів парку представленні напівводними видами, що біль-шість свого життя проводять у воді. Найбільш численними тут є водяна полівка та ондатра. Останній вид, мешканець Америки, був завезений в Україну ще в кінці 40-х років і зараз успішно прижився практично по всій території. До рідкісних звірів відносяться бобер та червонокнижні видра і норка європейська, що спорадично трапляються в заплаві Деснянських приток — Десенка, Свига, Знобівка. В Старогутській ділянці окремі боброві сім’ї ще мешкають у меліоративних системах північної та західних частин, а видра і норка заходять сюди під час зимових кочівель по руслах малих річок Черні та Улички.

Багатий і різноманітний пташиний світ очеретяних та рогозових заростей. Тут будують свої плавучі гнізда норці та болотні крячки; мешкають лиска, водяна курочка, погоничі і водяний пастушок. Нерідко можна почути гучні звуки чаплі-бугая та його меншого родича — бугайчика. Робить тут свої великі гнізда на заломах очерету і болотний лунь — загроза для всіх пернатих мешканців заплави. А у весняну пору зарості наповнюються піснями різноманітних очеретянок, де особливо виділяється голосне "скриготіння" очеретянки великої, яке чути аж за кілька сотень метрів. У крутих берегових схилах роблять свої нірки-гнізда берегові ластівки та рибалочка голубий. З плазунів у старицях Десни дуже рідко можна зустріти болотну черепаху, яка знаходиться тут на північній межі свого поширення. З земноводних найбільш численні в різних водоймах парку ставкова та озерна жаби; зустрічаються тритони та кумка червоночерева.

Окремі відмінності в складі тваринного світу мають болота парку, більшість з яких розташовані на території Старогутського лісового масиву. Типовим мешканцем боліт є сірий журавель — один з найбільших та найгар- ніших птахів нашої фауни. Журавлі мешкають на болотах "Коровицьке", "Безлюддя", "Грахів- ське", "Жиховщина" та інших. Всього їх гніздиться тут 5-6 пар. Іншою типовою твариною боліт є живородяча ящірка — північний бореальний вид, який у невеликій кількості трапляється в парку. Ця маленька за розміром бура ящірка (до 6-7 см) цікава тим, що на відміну від інших своїх родичів, не відкладає яйця, а народжує живих малят. Крім того, вона добре плаває й пірнає і може навіть бігати по дну в пошуках здобичі.

З тварин, що мешкають на луках, степових ділянках та на полях, найбільш різноманітним є населення птахів. Особливо це стосується заплавних придеснянських лук та островів в околицях с. Очкине, де гніздяться численні качки, кулики, мартини та крячки. Тут мешкає цілий ряд рідкісних пернатих. Це такі качки, як: свищ, шилохвіст, широконіска; кулики: поручайник, дупель, мородунка, турухтан, великий веретеник, кулик-сорока; мартини: сизий та звичайний; крячки: річковий та малий. Більшість з цих видів мають північне походження і знаходяться тут на півдні свого ареалу. Особливо вражають весняні шлюбні "танці" куликів турухтанів, мешканців заполярних тундр. До речі, шлюбне вбрання самців настільки різнобарвне і різноманітне, що до цих пір у світі не знайдено двох схожих за за-барвленням птахів. А що робиться на придес-нянських луках під час сезонних міграцій! Тисячні зграї гусей та качок зупиняються тут на відпочинок і тоді здається, що саме повітря дзвенить від пташиного гомону. Ще досить поширений на вологих луках по всьому національному парку деркач — представник Європейського Червоного списку. З плазунів і земноводних, що зустрічаються в біотопі, найбільш типовими є звичайний вуж, гостроморда жаба та зелена ропуха.

Щодо лучно-степових ділянок, пасовищ та сільськогосподарських угідь, то тут також існує своя специфічна фауна, більшість тварин якої має південне походження і деякі навіть притаманні справжнім степам. Із ссавців найбільш чисельні дрібні гризуни — звичайна полівка та польова миша. В меншій кількості зустрічається звичайний сліпак, представник Європейського Червоного Списку, знайдений на сухих притерасних ділянках р. Улички. З найбільш цікавих звірів можна відмітити червонокнижного великого тушканчика, мешканця південних степів і напівпустель, два поселення якого розташовані на сухих погорбованих ділянках пасовищ у Придеснянській частині парку.

З птахів у таких місцях найбільш типовими видами є польовий жайворонок, сіра куріпка, перепел та звичайна камінка. Дуже рідко на придеснянських сухих луках та горбах гніздиться маленька пташка — польовий щеврик, який також є характерним мешканцем степової зони України. В міграційний період іноді на полях можна побачити табунок дрохв (Червона книга України), чисельність цього виду різко зменшилась в останні десятиріччя. З плазунів на лучно-степових ділянках та піщаних горбах полюють на комах ящірки прудкі, що отримали таку назву за свою жваву поведінку та здатність миттєво зникати в разі безпеки.

Описуючи тваринний світ Деснянсько- Старогутського НПП, не можна обійти населені пункти, які розташовані на території парку і також мають свою характерну, т.з. синантропну, фауну. З ссавців, це добре всім відомі гризуни — домова миша та сірий пацюк, які завдають неабиякої шкоди домашньому господарству. Але інші звірі - чорний тхір та кам’яна куниця, що також тримаються в населених пунктах та їх околицях, допомагають людині в боротьбі з маленькими шкідниками. До групи синантропних звірів можна ще віднести малесенького кажана — нетопира- карлика, поселення якого існує в будівлях кордону на півдні Придеснянської частини парку. Та найбільш численними в населених пунктах є птахи, життя яких тісно пов’язане з людиною. В першу чергу, можна згадати білого лелеку, великі та міцні гнізда якого зустрічаються практично у всіх селищах, що входять до території національного парку. З інших це: польовий і хатній горобці, сільська і міська ластівки, сизий голуб, шпак, чубатий жайворонок, гава та інші. Зустрічається тут і маленька сова — хатній сич, що живе на горищах будинків та зерносховищ і вносить свою досить велику частку в знищення шкідливих гризунів. А такі синантропні види, як кільчаста горлиця, сірійський дятел та чорна горихвістка, з’явились у регіоні тільки в останні десятиріччя після того, як почали розселятися по території України з Західної Європи та Азії. Кана-рковий в’юрок, до речі, найближчий родич неперевершених співаків канарок, з’явився тут зовсім недавно і поки-що відмічений в націо-нальному парку тільки в с. Стара Гута.

Отже, ми досить повно розглянули фауну Деснянсько-Старогутського національного природного парку; тварин, що населяють ліси і чагарники, річки і болота, луки і степи, сіль-госпугіддя та населені пункти; рідкісних та червонокнижних представників риб, земноводних, плазунів, птахів та звірів. Сподіваємося, що нам вдалося показати багатство та унікальність тваринного населення цього своєрідного куточка — найпівнічнішого регіону України, який в перспективі має бути складовою частиною міжнародного біосферного резервату.

 


Останні матеріали