Заповідник “Єланецький степ” - створений у 1996 році з метою 135 охорони найбільшої у Північно-Західному Причорномор’ї ділянки цілинного степу. Це перший і поки що єдиний степовий заповіднику Правобережній Україні.
Розташований заповідник в Єланецькому та частково в Новоодесь- кому районах Миколаївської області, займає площу 1675,7 га. Історія його створення почалася досить давно. У 1978 році тут було організовано заказник місцевого значення “Роза” площею 300 га. У 1982 році вже на площі 976 га було створено ландшафтний заказник місцевого значення “Єланецький”. У 1990 році з ініціативи місцевих гіриродо-охоронців та після неодноразових звертань учених було прийнято рішення про резервування 2000 га під майбутній заповідник “Єланецький”, а в липні 1996 року вийшов Указ Президента України про ство-рення заповідника, який дістав остаточну назву - “Єланецький степ”.
Від тих часів у заповіднику лишились зоопарк та “Палац природи”. Перший був створений у заказнику “Роза” в 1978 році за допомогою фахівців з “Асканії-Нова”. Це огороджена ділянка степу площею 70 га, де в напіввільному стані утримуються бізони, кулани, олені плямисті та муфлони. Так званий “Палац природи” був побудований у 1979 році з метою налагодження відпочинку та екологічної освіти дітей і юнацтва. Він чудово вписується в оточуючий ландшафт і складається з красивої триповерхової будівлі оригінальної архітектури та ряду допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики тощо). Нині комплекс потребує капітальної реконструкції. З часом планується відновити його як осередок природоохоронної освіти та пропаганди.
Згідно з фізико-географічним районуванням, заповідник “Єланецький степ” розміщений у межах Дністровсько-Дніпровської провінції Північностепової підзони Степової зони, на південному заході Східноєвропейської рівнини, на степових відрогах Придніпровської височини Південнобузько-Днінровського межиріччя.
Клімат на цій території помірно континентальний з теплим тривалим літом, малосніжною зимою, дефіцитом вологи, частими посухами та суховіями. Середньорічна температура повітря + 8,4 °С, середня січня - 4-5 °С, а липня + 21-22 °С. Максимальна температура (липень) сягає + 38 °С, мінімальна (січень) - 23 °С. Середня тривалість безмороз-ного періоду на грунті 150-160, а в повітрі 170-185 діб. Вегетаційний період триває 215-220 діб. Заморозки закінчуються в кінці березня - на початку травня, а починаються у другій половині вересня - першій декаді жовтня. Зими малосніжні, з частими відлигами, проте в окремі роки грунт може промерзати на глибину до 54 см. Середньорічна сума опадів 438 мм, найбільша їх кількість (до 300 мм) випадає у вигляді злив у теплу пору року, особливо в червні-лигіні. Для другої половини літа характерні сухість повітря і суховії. Весни також посушливі і супроводжуються суховіями, навіть пиловими бурями. В середньому протягом року буває 16-20 днів із суховіями. В холодну пору року переважають північно-східні, а в теплу - північно-західні вітри.
Територія заповідника являє собою яружно-балковий комплекс, який включає нижню частину кількох великих балок (Прусакової, Орлової та Рози) і належить до гідрографічної мережі р. Громоклії - лівої притоки р. Інгул. Днища балок широкі, здебільшого вирівняні, а схили подекуди порізані різними за розмірами, як правило, сильно задернованими ярами. Крутизна схилів звичайно не перевищує 15°, але в окремих місцях досягає 30-40° і більше.
Найпоширенішими грунтоутворювальними породами на плакорі є леси, а на схилах балок - вапнякова жорства, мергелі та суглинки. У грунтовому покриві переважають малогумусні й щебенюваті чорноземи, а також виходи лесів та елювію вапняків. Характерною ознакою ландшафту заповідника, яка надає йому мальовничості, є виходи вапняків, котрі місцями утворюють досить високі і круті стінки. Подекуди по днищах балок виходять червоні граніти, чиї великі, окатані водою брили виглядають дуже красиво.
Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів і літніх злив. Проте завдяки особливостям геологічної будови (наявності кількох шарів водонідпірних глеїв) тут існує принаймні три водоносних горизонти, водою яких наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода зберігається навіть у посушливі сезони. Від численних колись джерел води у заповіднику залишилось лише одне. Внаслідок бездумної оранки більшість з них зникла під шаром грунту, що змивається з навколишніх ланів. З часом, за умови перегляду засобів землекористування, вони можуть відновитися і знову стати прикрасою цих місць.
Територія заповідника, незважаючи на відносно невеликі розміри, характеризується значним біотопічним різноманіттям. В ньому широко представлені елементи яружно-балкової системи (схили різної крутизни, рівчаки, відшарування вапняків та гранітів, тимчасові і постійні водотоки тощо), ростуть природні та штучні деревно-чагарникові насадження, є плакорні ділянки, а також залишки гідротехнічних споруд тощо. Це, у свою чергу, зумовлює багатство рослинного і тваринного світу.
За складом і територіальним розподілом рослинності заповідник “Єланецький степ” помітно відрізняється від інших степових заповідників України насамперед тим, що в ньому майже половину площі займають перелоги різного віку. Через це одним з основних завдань заповідника поряд з охороною ділянок цілинного степу є відновлення природної рослинності на трансформованих ділянках. Це дуже важливий і актуальний напрям діяльності, який надає заповідникові особливого значення. Відбитком недавнього господарського освоєння території заповідника (інтенсивне випасання худоби, оранка, проведення лісомеліоративних заходів) є наявність у складі його флори великої кількості бур’янів і культивованих (здичавілих, випадкових, висіяних та інтродукованих) рослин (69 видів, або 21,7 %). Водночас природна рослинність заповідника є надзвичайно багатою і різноманітною. Вона представлена переважно справжніми степами різних варіантів та їх кам’янистими різновидами, а також лучно-степовими, лучними, лучно-болотними та оригінальними чагарниково-деревними комплексами. У 1997 році тільки судинних рослин у заповіднику налічувалось більше 418 видів. За кількістю переважають степові та лучно-степові види. У складі флори зареєстровано багато регіонально-рідкісних, ендемічних видів і тих, що занесені до Червоної книги України. Виявлено рослинні угруповання, які занесено або буде занесено до Зеленої книги України. Зокрема, 17 видів занесено до Червоної книги України (5 видів ковили - волосиста, Лессінга, найкрасивіша, українська та вузьколиста; астрагали шерстистоквітковий та пухна- стоквітковий, сон чорніючий, дрік скіфський тощо) і 7 видів рослин з Європейського червоного списку (гвоздика ланцетна, смілка бузька, карагана скіфська, перлівка золотолускова). Ендемічних рослин тут 32 види. Частина їх (астрагал одеський, зіновать Скробічевського, гвоздика прибузька та інші) є вузькими ендемами вапнякового субкомплексу Одеського флористичного району та гранітних відшарувань середнього Побужжя. Різноманіття рослин у всі сезони створює неповторну красу краєвидів заповідника, забарвлює їх у різноманітні кольори, одягає степ у пухнасті ковилові ковдри, прикрашає його квітучим різнотрав’ям.
Тваринний світ, незважаючи на значну освоєність навколишніх територій та наслідки колишнього господарювання в самому заповіднику, зберіг головні зональні особливості. За попередніми даними, на території сучасного заповідника та його найближчих околиць мешкає приблизно 1500 видів безхребетних тварин, з них 158 видів (більше 10 %) є рідкісними або регіонально рідкісними і потребують охорони. Більше третини їх занесено до Червоної книги України (ктир гігантський, 16 видів перетинчастокрилих, зокрема, сколія степова, джмелі моховий, лезус вірменський, глинистий і яскравий; 32 види метеликів, у тому числі бражники олеандровий, дубовий, скабіозовий, мертва голова, махаон, подалірія, поліксена, мнемозина, ведмедиця Геравсього 51 вид) і до Європейського червоного списку (сатурнія грушева, товстун багатобугорчатий, дибка степова - всього 8 видів). Близько 40 % безхребетних становлять мешканці степу, а решту - різних деревно-чагарникових угруповань, лук та види, що не віддають переваги жодному біотопу. Дуже цінним і різноманітним виявився комплекс комах - природних опилювачів рослин (дикі бджоли, джмелі тощо).
Загальна кількість зареєстрованих у заповіднику та на прилеглих ділянках хребетних тварин у 1997 році становила 113 видів. З них 15 видів (більше 13 %) включено до “червоних списків” різного рівня (полози чотирисмуговий та жовточеревий, шпак рожевий, балобан, лунь польовий, лежень, тхір степовий, борсук тощо). Найбільшим різноманіттям відрізняються птахи - 66 видів, потім ссавці - 34 види. Плазунів виявлено 7, а земноводних - 6 видів. Серед земноводних домінує ропуха зелена, а серед плазунів - ящірка прудка. Вражає велика щільність популяції полоза чотирисмугового, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника, проте перевагу віддає стрімким, місцями кам’янистим і не дуже зарослим чагарниками схилам балок. Серед птахів є мешканці відкритих просторів та деревно-чагарникових заростей, види-синантропи, а також види, що живляться у степу. Домінують жайворонок польовий та щеврик польовий, численними є чекан лучний, славка сіра, вівсянка садова, припутень та інші. Надзвичайно багато для такої невеликої території хижаків, насамперед дрібних соколів, лунів, сов. З інших цікавих видів трапляється сиворакша, хоч вона дедалі більше стає рідкісною в Україні, кам’янка-танцюристка, шпак рожевий та лежень. Серед ссавців переважають дрібні гризуни, зокрема нориця лучна. Непогано почувається байбак, який нині тримається трьома колоніями загальною кількістю близько 100 особин (більшість з них так і залишились у вольєрі, куди цих звірів було випущено на початку 80-х років). З хижих ссавців переважає лисиця, у невеликій кількості трапляється борсук, зрідка заходить вовк. Через велику кількість лисиць на досить низькому рівні утримуються популяції куріпки, фазана, зайця-русака та байбака. З диких копитних в заповіднику мешкає козуля, зустрічається дикий кабан.
За складом рідкісних, ендемічних і тих представників флори та фауни, що занесені до Червоної книги України, заповідник “Єланецький степ” безумовно має велике наукове та природоохоронне значення. Однак не менш важливим є сприймання його як частки ландшафту Правобережжя України, що в природному стані майже не зберігся. Головною і невід’ємною складовою цього ландшафту є тварини та рослини, які поки що не стали рідкісними, але зумовлюють зональну своєрідність регіону, і без них неможливо уявити собі степ. Зберегти цей ландшафт у всій його цілісності - головне завдання заповідника. У ньому є всі умови для відновлення природних рослинних комплексів, акліматизації деяких рідкісних видів тварин та репатріації окремих степових видів рослин, які були втрачені внаслідок антропогенної трансформації довкілля.