За межами фортечних мурів Києво-Печерського монастиря, на північ, у берестовому лісі, знаходилося князівське воло-діння (вотчина) — село Берестове, в якому ще в X ст. київський князь Володимир Святославич збудував великий двоповерховий палац — князівську резиденцію. В цьому палаці 1015 року Володимир Святославич помер. У середині XI ст. на Берестові жив древньоруський оратор і талановитий письменник Іларіон, автор «Слова про закон и благодать» — визначного твору древньоруського письменства, сповненого патріотичної гордості за велич і могутність руського народу. Іларіон виступав за рівноправність усіх народів, був поборником політичної й культурної незалежності Руської землі. Село Берестове і князівський двір неодноразово зазнавали нападів. В травні 1096 року, як зазначає літописець, «приде Бонякъ с Половци къ Кыеву, в неделю отъ вечера, и повоева около Кыева, и пожже на Берестовемь дворъ княжь». У липні того ж року «приде второе Бонякъ безбожный, шелудивый, отай, хыщникъ, к Кыеву внезапу, и мало в градъ не вехаша половци, и зажгоша болонье около града, и възвратишася на монастырь, и въжгоша Стефановъ манастырь, и деревне и Герьманы», тобто монастир на Берестовому.
У кінці XI — на початку XII ст. на Берестові з ініціативи, як гадають, Володимира Мономаха була вимурована церква Спаса.
Первісного вигляду церква не зберегла. Археологічні дослідження свідчать, що вона була шестистовповим храмом і в плані мала форму видовженого з заходу на схід прямокутника з трьома апсидами в східній частині. В південній частині знаходилася напівкругла башта із східцями на хори. Внутрішні стіни були прикрашені фресками.
У XIII ст. церкву було напівзруйновано і відбудовано лише в 30-х роках XVII ст. Після відбудови вона набула вигляду ти-пового українського храму XVII ст. Стіни церкви заново були розписані фресками, «перстами греків», яких запросив Петро Могила 1643 року. Під час реставраційних робіт у 1970 році під цими розписами на великій площі стін стародавньої частини храму були виявлені фрески XII ст. Уже розчищена ціла композиція «Чудесна риболовля». Живопис відзначається великою оригінальністю й високими професійними якостями.
В 1813 році київський архітектор Меленський прибудував до Спаської церкви дзвіницю.
З XII ст. церква Спаса була фамільною усипальнею князів Мономаховичів. У ній 1157 року був похований засновник Москви, син великого князя київського Володимира Мономаха — Юрій Володимирович Долгорукий, який тривалий час княжив на Ростово-Суздальській землі, а з 1155 року до самої смерті (травень 1157 року) був великим князем київським.
На місці поховання Юрія Долгорукого, на відзнаку 800-річчя Москви, 7 вересня 1947 року було встановлено надгробний пам’ятник у вигляді древньо-руського саркофага.
***
За головний будівельний мате-ріал для древньоруських мурованих споруд слугувала плінфа, добре випалена тонка прямокутна цегла місцевого виробництва розміром у середньому 34 X 26 X 5,5 см. Для окремих архітектурних деталей виробляли фігурну плінфу. На цегли-нах іноді зустрічаються тавра майстрів — знаки, букви і навіть зображення людських постатей.
У кладці стін цегла чергується з камінням — валунами, бруко- вим каменем. Мурування зв’язується вапняковим розчином з домішкою піску і дрібно побитої цегли. Товща розчину це-ментівки майже завжди дорівнювала товщі плінфи. Для покращання акустики і полегшення конструкції в мурування склепінь майстри вкладали ке-рамічні горшки, так звані голосники.
Зовнішні стіни, як правило, суцільною штукатуркою не покривалися. Ряди цегли, у вигляді оранжевих горизонтальних смуг, чергувались із значно ширшими (9—10 см) рожевими смугами розчину, під шаром якого заховувався ще один ряд цегли. Таке оброблення стін створювало гру барвистих смуг і слугувало зовнішньою при-красою будови.
Оглянуті пам’ятки древньо-руської архітектури мають велике художнє та історичне значення. Вони характеризують певний етап в історії архітектури нашої країни, відбивають художньо-естетичні смаки наших предків, демонструють високий рівень будівельної техніки та інженерно-технічної думки на Київській Русі.
Історична цінність пам’яток древньоруської архітектури полягає також у тому, що вони — спільне культурне надбання трьох східнослов’янських братніх народів — українського, ро-сійського та білоруського.