Селище (4.1 тис. жителів) Сарненського району, розташоване на лівому березі р. Горинь. Місто Степань уперше згадується в Іпатіївському літописі за 1292 р. як центр удільного князівства.
З 1326 р. воно перебувало у складі Великого Литовського князівства і з кінця XV ст. належало князівському роду Острозьких, що побудували тут свій замок, від якого залишилися земляні вали (ХV–ХVІ ст.). В 1572 р. на околицях Степані князь К Острозький заснував православний монастир, який патронував до кінця своїх днів в 1608 р., періодично збільшуючи монастирські володіння. В 1629 р. монастир прийняв унію. Містечко, що мало право на про-ведення ярмарків, у першій половині XVII ст. перетворилося на локальний ремісничий центр, але в середині сторіччя, у період Визвольної війни українського народу воно сильно постраждало і почало відбудовуватися лише через десятиліття. Під час Північної війни в 1705 р. у Степані недовго перебував шведський король Карл XII зі своїм штабом, а в 1711 р. на кілька днів зупинявся російський імператор Петро І.
У першій половині XVIII ст. у містечку Діяло три церкви і костел, з яких дотепер збереглася лише дерев’яна Троїцька церква і дзвіниця (1759 р.). Наприкінці 1770-х років хазяями Степані стають графи Ворцелі. Тут народився відомий соціаліст-утопіст С. Г. Ворцель, який разом з братом Н. Я. Ворцелем боролися з царатом, співробітничали з декабристами і брали активну участь у польському повстанні 1830–1831 р. На кару за це царський уряд в 1832 р. конфіскував Степанський маєток С. Г. Ворцеля на користь скарбниці. Наприкінці XIX ст. на околицях Степані в поміщицькій садибі близько півроку прожив відомий російський письменник Олександр Купрін (1870—1938 рр.). Враження від спілкування з місцевими жителями в с. Підгірник письменник поклав в основу повісті “Олеся” (1898 р.), у якій уперше зобразив свій ідеал “природної” (натурально прекрасної, як сама природа) людини.
З 1940 р. Степань кілька десятиліть була районним центром, про що дотепер нагадує забудова центральної частини селища, де донедавна домінувала Миколаївська церква кінця XIX ст. з дерев’яною дзвіницею. Лаври архітектурної першості в неї відібрав величезний Спаський собор, що будується з початку III тисячоліття на колишній території замку, куполи якого гордо височать над долиною Горині.